Історія ґміни Циців

Ґміна Циців (пол. Cyców [Цицув]) розташована на шляху з Любліна в Холм і Володаву, відноситься до Ленчинського повіту Люблінського воєводства, знаходиться на відстані 50 км від Любліна. Це переважно сільськогосподарська ґміна, проте вона має сприятливі умови для розвитку туризму та агротуризму. Адміністративно охоплює 30 сіл.

Циців інтригує своєю назвою. Згідно однієї з версій етимології назви, Циців може походити від чийогось імені Циц, так само як Янів, Любартів. Проте, також цілком можливо, що назву села міг утворити гідронім. Так зване “цицове озеро”, як правило, характеризує область берегової лінії і форми поверхні, схожої на круг. Не виключено, що оригінальне поселення було засновано поблизу озера або лиману, нині вже неіснуючих, і єдиний слід їхнього існування зберігся тільки в назві.

Поселення ґміни Циців сягають глибокої давнини, про що свідчать численні цікаві археологічні знахідки в цій місцевості. Територія ґміни – це землі, які були предметом суперництва між Польщею та Руссю. На переломі X і XI століть ці терени контролювались Червенськими городами, які в 981 році були здобуті князем Володимиром. В 1018 році польський князь Болеслав I Хоробрий рушив на Волинь, розбив Ярослава Мудрого на берегах Західного Бугу і утримував Червенські городи до 1030 року. В 1031 році Ярослав і Мстислав Володимировичі остаточно приєднали Червенські городи до Київської Русі.

У XI—XII ст. Циців входив до Волинського князівства, а в XIII—XIV ст. до Галицько-Волинської держави. У середині XIII ст. Червенські городи були зруйновані татарами і занепали. Після захоплення Польщею і Великим князівством Литовським, у 1359 році Циців стає частиною Холмсько-Белзького князівства. Проте, в той час це ще не були заселені землі, а фактично ліси та болота на прикордонній території. Прилеглі села Пугачов і Завадів далі належали до Люблінщини. Кордон проходив прямою лінією від Завадова на північ до Надриб’я, яке знаходилося з боку Любліна. Таким чином, кордон проходив по території нинішньої гміни. Це була периферія, і навіть у XVI столітті через неї не проходили жодні шляхи.

XIV-XV ст. – це період появи перших поселень на теренах Цицова. Ці землі було надано шляхетному роду, частину якої отримав лицар Марек Болеславський з Перемишля, який близько 1430 року заснував Циців. Село було засновано відповідно до магдебурзького права. В 1444 році Марек з Болеслава поміняв Циців Яну Примусу на Яскманичі з доплатою 50 гривень. Перші записи про село носять назву Чичів. Наступна згадка про Циців від 11 травня 1457 року говорить про те, що воно відноситься до парафії Вільхівці (пол. Olchowiec).

Перші згадки про православну церкву в Цицові датуються 1473 роком. в XVI столітті існувала парафіяльна церква Святого Хреста. Це свідчить про те, що тут переважало русинське населення (етнонім русини використовувався для позначення українців). Є згадки про неї і у податкових документах 1510-1564 років. В актовій книзі Холмського гродського суду в записі 1629 року в списку церков, за які сплачено особливий податок 1 злотий, встановлений в 1628 році, згадується і місцева церква. На рубежі XVI і XVII століть, православна єпархія Холму перейшла до Берестейської унії і церква стала греко-католицькою. В 1717 році Юзеф Буйна, скарбник землі Львівської, надав церкві право на землю, про що свідчить запис в тих же книгах за 29 квітня 1749 р.

Ґміна Циців
Села сучасної ґміни Циців

Ще одна церква знаходилась в селі Стренчин, перші згадки про неї походять з XVII ст. В акті візитації 1772 р. церква названа філійною парафії в Цицові. Згоріла у 1812 році під час воєнних дій і більше не відбудовувалась. Престольну ікону св. Юрія XVII століття з храму в Стренчині було перенесено до Цицова.

В кінці XV і на початку XVI століття, Циців швидко розвивається і стає одним з найбільших поселень в цьому районі. У 1564 році Циців виріс до 13 ланів землі (близько 230 Га), на яких проживає близько 40 сімей, з яких 26 кметських, 13 кріпостних і 1 сім’я ремісників. Село було другим за величиною поселенням в приході Вільхівці.

Мало що відомо про землевласників цього періоду. Податкові списки не згадують їхніх імен. Однак відомо, що на рубежі XVII і XVIII століть Циців належав родині Буйнов гербу Слєповрон. Маріанна Буйнов вийшла заміж за Фелікса Бонковського і принесла йому в придане ці землі. Так Циців перейшов у власність Бонковських на початку вісімнадцятого століття. Фелікс Бонковський помер в 1738, а його дружина Маріанна в 1750 році, їх обох було поховано в каплиці в Цицові. Наступником був їхній син Йозеф, який був дуже багатим землевласником і володів великою кількістю титулів. Йозеф Бонковський був покровителем місцевої греко-католицької церкви, для якої в 1768 році відновив привілеї і вибудував нову будівлю, яка згоріла 7 травня 1844 року, але її залишки дожили до початку двадцятого століття.

Після I поділу Польщі, ці землі переходять до Австрії, в кінці XVIII століття терени Цицова більше не є прикордонними між провінцією Росії та Любліном, а знаходились на так званій Західній Галичині в Холмському циркулі. У 1809 році в результаті наполеонівських воєн, ці землі були приєднані до Князівства Варшавського. Циців відносився до Люблінського департаменту Красниставського повіту. Після падіння Варшавського Князівства в 1815 році, ці землі стали частиною Королівства польського під владою царя. Росіяни спочатку залишили поділ на департаменти і повіти, але департаменти почали називати губерніями. Крім того, губернія поділяється на обводи, які включають два або три повіти. Таким чином, Циців відносився до Холмського повіту Красниставського обводу (Красниставський і Холмський повіти) Люблінської губернії.

В кінці XVIII і на початку XIX століття Ян Вінсент Бонковський заснував в Цицові майстерню з виробництва тканин з льону, яка отримала назву “циц”. У середині дев’ятнадцятого століття, текстильні вироби почали вироблятись на великих фабриках і місцеве виробництво перестало бути прибутковим. Проте, ткацькі традиції в цій області збереглися до кінця дев’ятнадцятого століття.

Карта Холмського повіту Люблінської губернії
Карта Холмського повіту Люблінської губернії

На початку XIX століття землі теперішньої ґміни були ще малонаселеними, але сам Циців був доволі великим і розвиненим. В 1827 році він нараховував 52 будинки і 257 жителів. З 30 сіл, які існують в даний час в 1839 році були тільки: Циців, Гарбатівка, Стренчин, Сверщів, Глибоке, Копина, Ставок та Вілька Цицівська, почали з’являтися в той час Бекєша і Загурже. Цицову також належали озера Глибоке і Заросле. Переважало тут греко-католицьке населення. Населення складало тоді трохи більше 1000 жителів (в 1827 році), а найбільші поселення, такі як Циців, Сверщів і Стренчин налічували від 200 до 270 осіб.

У 1845 році обводи стають повітами, а давні повіти округами, які не мали по суті жодного значення, воєводства стають губерніями. Циців був в складі Красниставського повіту Люблінської губернії. Створення ґміни Циців пов’язане з 1864 роком, який вніс величезні зміни до польського села. Разом з царським указом про виборче право селян, другою важливою подією цього періоду стало створення місцевих сільських громад. Законодавчим органом ґміни було ґмінне зібрання, на якому право голосу мали тільки селяни, котрі мають не менше 3 моргів землі. На зібраннях обирали вуйта і лавніків (раду ґміни). Вуйт мав адміністративну владу і владу над поліцією і судом. Відповідно до опису ґміни від 1881 року ґміна Циців мала свій власний міський суд і поштове відділення в Лечні.

Більшість з цих сіл стали незалежними селами в межах виборчих прав. Крім того, в Цицові було проведено звільнення селянської землі і створено 49 ферм на 739 моргах (420 Га) землі. Наприкінці ХIХ століття в селі були млин, парова лісопилка, смолокурня. В описі села цього періоду вказується, що люди займалися головним чином вирощуванням льону.

Костел св. Юзефа, 1970-ті роки
Костел св. Юзефа (раніше церква св. Михаїла), 1998

Нині недіючий костел св. Юзефа (раніше церква св. Михаїла)
Нині недіючий костел св. Юзефа (раніше церква св. Михаїла)

Нині недіючий костел св. Юзефа (раніше церква св. Михаїла)
Дзвінниця (1871 р.)

Статуя Божої матері
Статуя Божої матері (1862 рік)

Нову кам’яну церкву почав будувати в 1860 році в іншому місці тодішній спадкоємець села Тименецький. В 1864 році будівництво нової греко-католицької церкви св. Михаїла було продовжене силами парафіян. Храм побудовано в візантійському стилі, будівництво вважається завершеним 24 лютого 1870 року. Адміністраторами греко-католицької парафії з 1844 до 1873 року (попередні записи згоріли) були послідовно священники – Ян Долиновський, Павло Лонцький, Фаустин Парчевський, Валер’ян Харламович. В 1875 році церкву було перетворено на православну. В той час царська влада насильно змушувала греко-католиків переходити в православ’я. До парафії відносились наступні села: Альбертів, Барки, Бєсядкі, Брезин, Ціханки, Циців, Глибоке, Камьонка, Малинівка, Надриб’я, Островки, Пугачів, Старе село, Ставок, Стренчин, Шпиця, Туроволя, Вілька Цицівська, Завадів. У 1889 році стару церкву було розібрано.

Після відступу російських військ після Першої світової війни основним питанням для функціонyвання Православної Церкви на Холмщині та Південному Підляшші було питання власності храмів. Проте вже перший юридичний акт відновленої польської держави у справі Православної Церкви, який був підписаний Начальником Держави 16 грудня 1918 р., – “Декрет про примусове державне управління” – позбавляв Православну Церкву права володіти всім її дотеперішнім майном, у тому числі також храмами, на території колишнього Царства Польського. Офіційною причиною появи декрету була потреба встановлення догляду за покинутими внаслідок війни церквами та церковним майном. Незважаючи на те, що після повернення на Холмщину православного населення і відродження тут церковних структур ця причина зникла, цей акт надалі залишався чинним. Як і більшість церков на Холмщині нову Цицівську церкву св. Михаїла у 1918 р. перетворюють на костел Опіки св. Юзефа, який з 7 квітня 1921 року став парафіяльним. З 10 квітня 1921 року в костелі почав правити Ян Знаміровський, колишній військовий капелан з Малопольщі. Через невеликий час великий купол церкви було знято і замінено на вежу. Дзвінниця, яка розташована на території костелу збереглась з 1871 року. Навпроти церкви знаходиться статуя Богоматері 1862 року. В церкві збереглося декілька предметів з XVIII століття. На східній стіні церкви на другому ярусі над прорізами поміщена дата – “1871”.

Після перетворення церкви на костел у 1918 році, невелика кількість православних молилася в цвинтарній каплиці в Вільці Цицівській. Після Першої світової війни православний прихід в Цицові припинив своє існування і люди змушені були ходити до церкви в Сичині. Під час другої світової війни в Цицові діяла відновлена православна парафія. З 1997 року після спорудження в селі нового костелу церква стала занедбаною. В 2021 році в костелі розпочались реставраційні роботи, святинею опікується Станіслав Ямінські. Планується, що костел буде використовуватись для проведення концертів, укладань шлюбів, екскурсій.

Костел св. Юзефа всередині. 2015 рік, фото Piotr Durak
Орган виробництва Hörügel початку XX століття. 2015 рік, фото Piotr Durak

Православна парафія в селі Сичин (ґміна Вербиця) до Першої світової війни включала в себе лише три села – Сичин, Ставок і Бекєше, і налічувала 863 парафіян. Війна і відродження польської держави істотно змінили умови функціонування приходу. В “Кирилових відомостях” за 1924 рік говориться, що в Сичині побудована в 1913 році нова дерев’яна церква Святого Івана Богослова. Проект в неоросійському стилі було виконано єпархіальним архітектором Александром Пуринґом, а будівництво здійснювалось майстром з Ковеля Леонідом Домбровським. Іконостас для церкви виготовив власник Київської іконописної майстерні Г. Володін. Дзвіниця була з’єднана з церквою та знаходилась над входом. У тому ж році, зусиллями прихожан було побудовано новий парафіяльний будинок і господарські споруди. В 1924 році церква була зовні пофарбована масляною фарбою. Устаткування церкви було бідним, майже як і всіх церков після “біженства”. Адміністратор парафії отець Володимир Артецький, на запитання, чи були ревіндиковані церкви і каплиці, відповідає: В Сичині – ні, в Верещині – спалено, В Тарнуві – спалено, в Куліку, Вільхівцях, Бусовні і Хутчі – закрито, в Цицові, Сверщові і Пнівні – перетворено на костели. Найближчі діючі церкви в Безеку на відстані 10 верст і Дратові – 22 версти.

Протеірей В. Артецький народився в Забоцю Бяльського повіту в 1866 році. Закінчив Хелмську семінарію в 1890 році, висвячений в 1892 році. В 1921 році повернувся з евакуації і рішенням митрополита Георгія 17 грудня він був відправлений в Сичин. Псалмістом був Петро Серманович (в Сичині з 1905 року), церковним старостою Григорій Пилипчук. Прихід включав 26 сіл: Пнєвно, Бусовно, Вільхівці, Кулик, Стренчин, Бесідки, Глибоке, Циців, Вільку Цицівську, Горбатівку, Верещин, Сверщів, Андріїв, Застави, Віцентин, Кульчин, Карчунок, Сєрняви, Тарнов, Петрихів, Вульку Тарновську, Примірки, Хутер, Хилін, Ставок, Сичин, майже всі закриті парафії, віддалені від церкви в Сичині на 2-15 верст. Загальна кількість прихожан – 8013 чоловік. Згідно з повідомленням, на території, яка відноситься до парафії, проживає близько 5500 інших християн, 550 євреїв і 20 баптистів. На потреби духовенства прихід має в цілому 26 акрів землі (близько 14,5 га) в шести частинах.

У доповіді за 1926 рік не так багато змін – прихід складається з 24 сіл, кількість прихожан – 6318 особи. Доповідь за 1928 рік зроблена новим священником Максимом Лацем, який народився в 1885 році в Грубешівському повіті, закінчив Хелмську семінарію в 1908 році він був висвячений на сан священика в 1910 році, в Сичині з 1 вересня 1928 року. Псалміст Петро Пнівський з 18 серпня 1927 року, староста Іван Мартинюк з квітня 1926 року. Протоєрей Йосип Цехан з 1927 по 1944 роки виконував душпастирську службу у парафіях
Холмщини – Сілець, Войславичі, Сичин. Переходи були пов’язані з репресіями з боку польської влади за порушення розпоряджень щодо спольщення життя українців. Найактивнішу діяльність по національному освідомленню українців отець Йосип розгорнув у Сичині Холмського повіту. У 1939 р. його заарештували і тримали під арештом майже до початку війни.

Серед найближчих церков, крім згаданих раніше в Безеку і Дратові, з’явилася церква в Савіні, яка знаходиться на відстані 10 верст від Сичина. Цю церкву було зруйновано під час “великого руйнування” , іконостас храму знаходився в церкві Св. Іллі в Дойлідах. В парафії є ​​державні школи: семикласова в Цицові, чотирикласова в Верещині, шість двокласових і сім однокласових, разом 15 шкіл на 22 села. Число парафіян – 5583. У 1929 році трохи збільшилася кількість парафіян до 5738 чоловік. Остання відома доповідь від 1933 року, в якій говориться, що матеріальні умови і господарчі умови приходу істотно не змінились, кількість сіл, що відносяться до приходу – 18, парафіян – 5400.

У післявоєнний період прихід був двічі відвіданий єпископом в 1925 і 1932 роках. У 1937 році
поляки зробили спробу зруйнувати церкву. Одного дня в село приїхали близько 20 поліцейських та цивільних осіб, але місцева українська громада, яка вирізнялася високим рівнем свідомості та згуртованістю, ще на початку 20-х рр. минулого сторіччя стала на захист святині, й польські “християни” були змушені відступити. Стару церкву було розібрано у 1952 році, а нову спалено в травні 1953 року під час операції “Вісла”, після виселення українців і заселення поляків зза Буга. Від церкви залишились купа пепелу і недопалки дерева. Рештки церкви було вивезено на цвинтар, на католицькій частині якого є досі з них насип, який виглядає ніби як одне з поховань. За іншою версією, церкву з Сичина було перенесено на цвинтар в Білу Підляcку, де вона перебувала з 1956 по 1993 рік. Після завершення будівництва в Білій Підлясці мурованої церкви св. Кирила і Мефодія, в 1994 році її було перенесено в Добратичі, де вона і знаходиться зараз.

Церква св. Івана Богослова в Сичині
Церква св. Івана Богослова в Сичині (ґміна Вербиця), 1940-і роки

У середині XIX століття Бонковські продали Циців Адаму Багнєвскому, юристу, економісту і чиновнику з Варшави. Адам Багнєвскі був одним з провідних економістів тодішньої Польщі. За часів Багнєвскєго землі Цицова почали продавати мігрантам. Після смерті Багнєвскєго в 1873 році, Циців належав його дочці Марії Тименецькій. Під час її правління в 1882 р. євреї з Калішу купили землі Цицова та керуючи майном від імені інших пайовиків, розпочали поділ землі та колонізації. Індивідуальні господарства розподілені серед колоністів, в основному німецького походження. Німецькі поселенці, які прийшли з Радому, Гостиніна і Сомпольно, створили колонії та поселення навколо старих сіл. Так виникли колонії Циців і Циців II.

В 1881 році німці встановити свою каплицю. Місце для кірхи вибрали на невеликому плато над долиною річки Свинка. Будівля мала виконувати декілька функцій: простора молитовна кімната, євангельська школа та канторська квартира, яку оплачував приходський церковний працівник. Він навчав дітей колоністів релігії, обліку, читання та письма. Це зразок гарно скомпонованої, скромної за формою споруди з розгалуженим функціональним плануванням зі збереженою фермою даху та системою дерев’яних опор, що підтримують дерев’яне склепіння, оригінальні штукатурки, зокрема вапняно-піщані, з яких виконано архітектурні деталі. виконано очеретяну штукатурку стін і стелі, дерев’яну столярку.

Пастор читав проповіді, проводив недільні служби, відспівування та хрещення. Цицівський канторат, створений у січні 1885 року, підпорядковувався євангельсько-аугсбурзькій парафії в Любліні і обслуговував колоністів із Цицова, Підглибокого, Барок, Ставка та Абрамівки. Під час Першої світової війни, в липні 1915 року, коли російська армія відступала з Царства Польського, німецьких колоністів депортували в глиб Росії. Але вже з 1917 року – під австрійською окупацією – почалася репатріація та відбудова місцевої євангельської громади.

В 1924 році було відкрито церкву євангелістсько-аугсбурзького віровизнання, яка проіснувала до 1940. У міжвоєнний період школа для євангельських дітей з німецької була перетворена на школу з польською мовою навчання. Наприкінці 1930-х років тут навчалося понад сто дітей. Під час другої світової війни тут проходили римо-католицькі служби, бо костел був повернутий німцями православному люду. Після війни будівля стала приватною власністю і служила складом для зберігання зерна та добрив. У 1970-х роках місцева влада викупила його і використовувала як будинок культури. Потім довгий час церква не використовується і була виставлена на продаж. Кірха є зразком теслярської та будівельної майстерності провінційних будівельників, а їхня робота – гарним прикладом гармонійної будівлі з естетичними цінностями. В листопаді 2021 року занесена до реєстру пам’яток.

Німецька церква євангелістсько-аугсбурзького віровизнання

Євангелістське кладовище розташоване в іншому кінці села по вулиці Новій неподалік від прав православного цвинтаря. Кладовище ймовірно було засновано у другій половині XIX століття, коли сюди прийшло багато німецьких поселенців. Кладовище дуже заросло, вціліло небагато надгробних каменів. В 2014 році було впорядковане як частина мікропроекту, профінансованого в рамках конкурсу “Безцінне”, але через те, що декілька десятиліть тому “офіційний фактор” зніс усі збережені елементи надгробків до однієї купи, кладовище тепер частково є лапідарієм, оскільки неможливо було визначити оригінальні місця розташування деяких надгробків.

Занедбаний євангельський цвинтар, 2013

Євангельський цвинтар після впорядкування, 2014
Сім’я німецьких колоністів Тейвзів збирає урожай поблизу Цицова, 1939

За даними перепису 1881 року в селі було 2 винокурні, 6 смолярень, паровий млин, 2 млини, 4 цегельні заводи, 2 вапняних шахти, 1 торфяна, 8 початкових шкіл і 3 церкви. Стабільна релігійна і етнічна структура зазнає швидких змін. У другій половині ХIХ століття, слідом за німцями в селі оселилася велика група євреїв, що сприяло відновленню економіки. У міжвоєнний період Циців став відноситись до ґміни Вішнєвіце. Тут була аптека, магазини з тканинами, продуктові магазини, пивоварня і чайна. У поселенні були також спілки, що займаються торгівлею кіньми, великою рогатою худобою, шкірами, вітряк, зерносховища, дві олійниці, пекарні, паровий млин і декілька невеликих ремесельницьких закладів.

Згідно метричних книг 1875-1913 років в селі Стренчин проживали наступні українські родини: Боднарук, Брода, Валецькі, Вакула, Волошин, Волошук, Вуйцік, Гаврилюк, Грицюк, Денисюк, Дук, Кльоц, Ковалюк, Кочура, Курепа, Лець, Мазурок, Медведь, Мілашук, Микицькі, Олійник, Павлушук, Петрапелюк, Пахолюк, Павлішук, Полішук, Салюк, Савич, Сачева, Соколовські, Стець, Стаднічук, Чарнецькі, Цегловські, Шинкарук, Ягелюк.

Село Глибоке датується 1564 роком. Назва є гідронімічною походить від однойменної назви озера. В 1827 році селу належало 249 моргів земель.

Початкова назва села Гарбатівка – Горбата воля. Коли Юзеф Руліковський, підчаший Белзький, одружився з Теофілією Курдвановською, підчашою Летичівською, він відділив Свершів і Горбату Волю до земель Холмських. У 1873 році село відокремлюється від Свершова.

В селі Ставок у 1827 році було 19 осадників, 249 моргів землі. Село і фільварок належали до Цицова, адміністративно поєднане з колонією Ставок, котра виникла в 1890 році в результаті продажу землі німецьким колоністам.

Новий Стренчин, село в східній частині ґміни Циців, було утворене в 1890 році на землях Стренчина і щоб відрізнятись від Стренчина, називався Новим. Колоністами цього села були німці з околиць Варшави. У 1921 році тут налічувалося 64 будинків і 460 мешканців. Окрім католиків в кількості 231 чоловік, бул велика група протестантів – 175 осіб. У міжвоєнний період в Новому Стренчині був магазин з тютюном Вінярського.

Одна з хатин села Циців, 1920

Влітку 1914 року розпочалась перша світова війна. У липні 1915 році тут проходила лінія фронту, російські війська були витиснені з цих територій. Перед відступом російських військ 18 червня 1915 року з Холмського повіту було проведено поголовне примусове виселення мирного сільського населення з метою створення перед наступаючими ворожими військами „зони випаленої землі”. Російські солдати ходили від хати до хати, насильно виганяли з них навіть непідготовлених до тривалої дороги людей і на їх очах підпалювали обійстя. Вигнанців збирали на околиці села, звідки під керівництвом призначеної волосним війтом особи, найчастіше місцевого священика, колона вирушала за вказаним маршрутом. Насильно було виселено в біженство близько 300 тисяч українців, з яких 120 тисяч сюди вже ніколи не повернулися. Згідно з оцінками експертів, орієнтовно 29 тис. осіб залишилось в Росії, а понад 90 тис. померли у дорозі та місцях розселення або пропали у буревіях Громадянської війни. Основними причинами загибелі великої кількості вигнанців стали епідемії тифу, віспи та дизентерії, а також масовий голод, що охопив Росію у 1919-1921 роках. Наказ царського уряду Росії, використовуючи найбрутальніші засоби примусу, виконували загони кавалеристів у великих чорних баранячих шапках, яких у народі називали черкесами. Без будь-якого часу на підготовку до виїзду змушували людей покидати домівки, спалювали хати і господарські споруди, достигле на полях та вже скиртоване збіжжя. Нищилося все, що могло стати корисним ворогу і що не змогли забрати на вози гнані виселенці.

Виселенців з Холмщини розселили в 37 губерніях, а також у Забайкальській, Самаркандській, Закаспійській, Уральській, Акмолинській областях тодішньої Росії. З Поволжя українці почали повертатись у 1920 р., але до 1921 р. були змушені жити поблизу залізничних станцій, очікуючи дозволу на переїзд до Польщі. Останні групи “біженців” з Саратовської губернії вирушали в дорогу в квітні 1921 р. Кілька сімей спільно купували коня та воза, складали на нього клунки з постіллю, одежею, продуктами харчування, найпростішим посудом. Садовили туди хворих та дітей, а дорослі, тримаючись за воза, йшли пішки. Багато людей помирало по дорозі додому. Тим, кому пощастило повернулись, доводилось починати все з нуля. Більшість хат українців було спалено. Орні землі та пасовища поросли чагарниками і були непридатними для ведення господарства. За поверненцями було збережене право приватної власності на землю, якою вони володіли до біженства. Але більшість православних храмів було закрито, заборонено українські школи, ліквідовано селянські господарські установи та культурні осередки.

За наказом військового відомства під час відступу російських військ з Холмщини і Підляшшя до Росії вивезено 161 церковний дзвін. Протягом усієї війни дзвони та церковні архіви перебували без належного догляду на залізничних станціях Єкатеринбурзької, Рязано-Уральської, Сизрансько-Вяземської, Південно-Східної, Північно-Донської та Олександрівської залізниць. У 1922–1923 рр. більшовицький уряд Росії передав польській владі частину цього майна української громади краю, проте переважна більшість назавжди пропала. Разом з церковними книгами канула у безвість історія багатьох православних парафій, а отже й сіл. У державному архіві м. Любліна відсутні метрики православної парафії Цицова за 1897, 1899-1903 роки, мабуть з цієї ж причини. Ті, що збереглися, до рук українців не потрапили, бо українські установи уряд відродженої Польщі заборонив, а громадські організації не стали правонаступниками ліквідованих установ Холмської губернії.

У 1915-1918 роках ґміна Циців знаходилась під військовою окупацією Австро-Угорської імперії. У квітні 1918 року повіти колишньої російської Холмської губернії, разом з прилеглими частинами Люблінської губернії, були віддані Волинській губернії Української Держави Скоропадського. Однак через протидію місцевих польських властей староста не був допущений в Холм і зміг організувати українську адміністрацію тільки в північних повітах Холмської губернії, окупованих німецькими військами. 2-4 листопада 1918 року фактичне управління в південній частині губернії перейшло до польської влади. УНР визнала втрату Холмщини по Варшавському договору 21 квітня 1920 року.

Схема бою під Цицовом
Схема бою під Цицовом (16 серпня 1920 року)

Проте, одною з найвідоміших подій в історії Цицова і його околицях є бій 15 і 16 серпня 1920 року. 15 серпня дорогу з Любліна до Влодави в районі Гарбатівки і Сверщова прикривали два батальйони, що відстали (львівський і лодзький), що складались з виписаних з шпиталю солдатів і офіцерів, які служили в тилу в кількості близько 900 чоловік. Вони були атаковані військами 58-ї стрілецької бригади Мозирської групи під командуванням Дотоли. На наступний ранок польські батальйони почали відступати на південь в сторону Цицова і далі до Глибокого. Дякуючи контратаці 3-го і 7-го полків улан напад більшовицьких сил було відбито з низькими втратами. Це був один з епізодів польсько-більшовицької війни, який згодом почали відзначати місцеві жителі на фестивалі “Дні ґміни Циців”.

Військовий цвинтар Першої Світової війни
Військовий цвинтар Першої Світової війни
Військовий цвинтар Першої Світової війни в Цицові

В центрі Цицова знаходиться пам’ятник, побудований на зразок придорожньої каплички, увінчаний хрестом, а на ньому зроблено напис: “Слава героям польсько-більшовицької війни, які загинули в переможній битві на полях ґміни Циців 15-16 серпня 1920 року.”. В листопаді 1939 року згідно наказу німецької жандармерії пам’ятник було знищено. Брилу пам’ятника було закопано на тому ж місці, де він стояв, дошка зникла, а хрест мабуть врятував священник. Через 50 років пам’ятник відкопали і повернули на його місце, хрест віднайшовся в плебанії, а нову дошку вилили з бронзи в Любліні. Пам’ятник довершили коронованим орлом.

Пам'ятник героям польсько-більшовицької війни
Пам'ятник героям польсько-більшовицької війни в центрі Цицова
Пам’ятник героям польсько-більшовицької війни в центрі Цицова

Ще одне військове кладовище солдатів Першої світової війни знаходиться в с. Барки приблизно в 200 метрах від дороги 838. Кладовище обгороджене металевою сіткою і оточене валом. В кінці кладовища похилився дерев’яний хрест. На ньому поховані загиблі німецькі і російські солдати. Поруч залізних хрестів є також дві залізних пам’ятних дошки, під якими поховано чотири німецьких солдати.

Військовий цвинтар Першої Світової війни в Барках
Військовий цвинтар Першої Світової війни в Барках
Цвинтар солдат Першої Світової війни в Барках

Першу польську школу було створено в Цицові в 1915 році (до того були російські коедукаційна і жіноча) в будинку Євгена Самойтовича, евакуйованого в 1915 році до Росії (повернувся в 1920). Будівля російської школи розташовувалась на тому ж місці, де сьогодні знаходиться школа в Цицові, але вона згоріла під час відступу російських військ, від старої школи залишилось 14 лавок і стіл. Варто зауважити, що усі православні селяни були неписемними, про що свідчать метричні книги 1875-1913 років, в практично усіх записах яких зазначено священником “Акт сей объявляющему и свидетелям прочитан и, по их неграмотности, нами только подписан”. Діти, які навчались в 40-х роках, в основному, це були поляки, українці та євреї. В 1916 році в школу було записано 45 дітей. В листопаді 1920 року керівником школи в Цицові був Антоній Ріст. Школа перетворилась на двокласову і її було перенесено в будівлю школи євангелістів (в кірху). З тих пір діти німецької національності навчалися польською мовою. Школа стала чотирикласова та ще одне приміщення було взято в оренду в Матеуша Бернацького. Число учнів збільшилось до 172.

Приміщення жіночої школи
Приміщення жіночої школи

У 1921 році школа була вже п’ятикласовою, діти навчалися також в орендованій будівлі жіночої середньої школи. У липні 1929 року керівником школи стає Казимир Страковський, школа стає семикласова і розташовується частково в новій будівлі. В 1931 році керівником школи стає Ян Мечислав Коласевіч. До школи ходять діти з різних шкільних обводів ґміни і сусідніх ґмін. В школі є бурса, яка налічує 25 осіб. Заняття проводяться в 6 класах. У навчальному році 1933-34 в школі навчається 396 учнів.

Найстаріша фотографія школи в Цицові
Найстаріша фотографія школи в Цицові

Будівництво школи в 1935-1936 роках було завершено за винятком помешкань для вчителів. Школа налічує 11 відділів, 9 вчителів і 3 особи релігій різних конфесій. 30 листопада 1938 року відбулася церемонія посвяти в школі в Цицові. 1939 рік – це жах окупації і розвалу освіти. Керівника школи було відправлено в концтабір (повернувся в 1945 році в Пулави), один з вчителів, як офіцер польскої армії загинув в бою, Станіслав Цвєк був розстріляний, Адам Котліньский потрапив в табір для військовополонених (повернувся після війни в Люблін). Німці знищують і розграбовують шкільне обладнання, спалюють бібліотеку та підручники. Під час війни, керівником школи стає вчитель Станіслав Януш.

Закон про освіту 1924 року забороняв на Холмщині українські школи усіх типів. Під час німецької окупації в кінці 1939 року в тій самій будівлі німці створюють українську школу. Вчителем працював Михайло Васильків – виходець з Галичини. В 1944 році сталася спроба спалити школу, проте місцевим мешканцям вдається врятувати її від повного знищення, проте будівля стає непридатною для навчання. Школа знаходить прихист спочатку в німецькій кірсі, а потім в будинку для церковнослужителів.

У серпні 1919 року згідно ухвали Сейму було створено Люблінське воєводство, до якого входив Холмський повіт разом з ґміною Циців. Такий поділ тривав до 1939 року. У міжвоєнний період до ґміни входило більш як 50 сіл, колоній, ферм і населених пунктів. Найближча залізнична станція перебувала в Травниках, пошта та телеграф в Цицові, ґмінний суд знаходився в Селищі (сполонізована назва “Седліще”), окружний суд – в Любліні. За даними перепису 1921 року в ґміні Циців було 1223 будинки і 9147 жителів (4 484 чоловіків i 4 663 жінок), в тому числі 5541 католиків, 1581 протестант, 1489 православних (перепис не відрізняв греко-католиків від православних), 497 послідовників єврейської релігії, і 39 баптистів (німецького походження), які проживали в Жозефіні і Надриб’ї. Релігійний поділ не відображав точно національностей, католики вважали себе поляками, так само як і більша частина православних з цієї групи, половина євреїв також вважала себе поляками, з 1581 протестантів – 1443 заявило про німецьку національність. Перепис показує зміни, які відбулися в ґміні. В 1881 році населення ґміни становило 5 475 осіб, а в 1921 році вже 9147 осіб, що означає подвоєння числа людей, але слід пам’ятати, що 1914-1920 роки – це часи війни, масових заворушень, окупації і епідемій (іспанського грипу в 1919 році). Великий приріст населення вніс свої корективи і корінне населення ґміни виявилося в меншості, його нащадків можна відшукати лише тільки в Свєршові, Стренчині і Гарбатівці, тому що демографічні зміни в цих селах були найменшими. Багатонаціональна громада Цицова проживала там до Другої світової війни.

Законом про освіту 1924 року на Холмщині були заборонені українські школи усіх типів. Спроба мешканців Ставка заснувати українську школу була придушена польською владою. Натомість з’явився польський учитель Квіцінський, який з приходом німців покинув село. У 1940 році національне життя українців Холмщини і Підляшшя почало змінюватися. Існуюча в Ставку польська школа стала українською. Гостра проблема нестачі кваліфікованих учителів вирішувалася залученням до педагогічної роботи освічених селян. Через те Іванові Салюку, агрономові за фахом, кілька років довелося працювати сільським учителем і одночасно господарювати на землі. Саме тогочасні сільські учителі взяли на себе обов’язок відродження національної свідомості місцевого українського населення. Більшості з них довелося вчитися самим, навчати дітей, згуртовувати і виховувати сільську громаду. Священики, учителі, кооператори та сільські старости (солтиси) складали прошарок сільської інтелігенції, від самовідданої праці якого повністю залежав рівень національної свідомості людей.

Коли в Цицові з’явились перші євреї невідомо. У більш широкому масштабі єврейське поселення почалося в другій половині ХIХ століття. До Першої світової війни місцеві євреї належали до ґміни Сідлище. В 1880 році землі Цицова були куплені трьома євреями з Каліша – Моїсеєм Ландауа, Хаїмом Опенхеймом і Авраамом Копла. Інвестори продали частину земель німецьким колоністам в 1882 році в селі Колонія Циців. В 1884 році активи купили Вольф Вайншток і Ісаак Ліхтенбаум з Варшави, які завершили поділ і продаж земель. Проживали євреї в Цицові вздовж вулиці Холмської. В 1915 році відступаючі російські війська спалили синагогу і мікву, жителі не могли собі дозволити їх відновлення. Після цього, незважаючи на те, що Циців адміністративно належав до Хелмського повіту, тамтешніх євреїв було включено до єврейської громади в Лечні. В Цицові не було рабина, шойхет, який тут мешкав, виконував функції кантора під час свят. В 1916 році Мордком Герінгом в Цицові було засновано єврейський приватний Бейт-мідраш (будинок молитви). Відомо, що в 1922 році його відвідувало 20 осіб. Зараз на його місці побудований пункт прийому молока. У центрі Цицова були магазини – взуття Ротхольдса, магазин з текстилем, млин і магазин хлібобулочних виробів. Євреї в основному займались торгівлею, а також орендували фруктові сади у селян в Стренчині, збирали фрукти і торгували ними. У міжвоєнний період єврейське населення становило близько 20% населення і зіграло значну роль в економічному розвитку регіону. Єврейське кладовище було створено в XIX столітті і знаходилось в напрямку північного сходу від центру села. Його було зруйновано під час Другої світової війни, на неогородженій площі 0,56 Га не збереглось жодних надгробків. Зараз на його місці поле та невеликий гай.

Цицівське єврейське кладовище на карті міжвоєнного періоду

У міжвоєнний період відбулася зміна в назві ґміни. У 1930 році було зроблене прохання до центральної влади, щоб змінити назву ґміни на Вішнєвіце. Міністерство внутрішніх справ прийняло це прохання і ґміна Циців почала називатись Вішнєвіце (до 1954).

Німецькі війська в Цицові

На початку окупації до Цицова приїхала велика група єврейських біженців з інших сіл. В квітні 1942 року німці створили гетто, в якому перебувало 538 євреїв з Цицова і його околиць. Ліквідація гетто розпочалася 5 травня 1942 року. Частину євреїв німці розстріляли на місці, а інших 15-30 травня було перевезено до табору смерті Собібор. 27 травня в Вульці Цицовській німці стратили 110 осіб (включаючи євреїв і циган). У 1984 році з ініціативи Едуарда Накло, на місці страти, поруч з стрільбищем Ліги національної оборони, встановлено пам’ятник, присвячений пам’яті жертв.

Під час війни в Цицові знаходився штаб німецької польової жандармерії і гестапо східних повітів Люблинського дистрикту, через що усі мешканці перебували на особливому обліку, найменший проступок суворо карався. 19 серпня 1942 року за допомогу партизанам було розстріляно 11 жителів села Глибоке. Дякуючи заступництву вуйта гміни Петра Яшука вдалось уникнути масових страт і спалення будинків. 11 серпня 2013 року жителі сіл Глибоке та Циців та гості сіл взяли участь у відкритті обеліска, присвячених пам’яті вбитих.

Обеліск пам’яті розстріляних німцями жителів с. Глибоке в 1942 році

В кінці липня 1944 року на територію ґміни заходить Червона Армія. Після оголошення тексту угоди між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення про взаємне переселення українців і поляків представники радянської військової комендатури та переселенської комісії у Цицові організували кілька мітингів, на яких розповідали людям про щасливе та заможне життя в Україні, вільну працю вже не на панів, а на себе, право кожного вільно обирати владу та бути обраним до неї, навіть до найвищої. По селам ходять агітатори, які переконують українців переселятись. У людей, які не мали достатньої інформації про комуністичний режим, зароджувалися надії на щасливе життя, адже попередній польський та німецький окупаційний режими по своїй суті були антиукраїнськими. Починаючи з 1944 року в ґміні відбувається великий обмін населенням згідно “Угоди між Урядом УРСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”, підписаним 09.09.1944 року, українців виселяють до УРСР, сюди привозять нових поселенців. Станом на 1 вересня 1947 року в ґміні залишаються тільки одні поляки, 9 німців, 18 українців і 1 чех, жодного єврея. Багато населення виїхало на “Повернені землі”, в просторіччі німецьку Польщу. У грудні 1947 року в ґміні постійно проживало 8 387 осіб, тимчасово 5 осіб.

Старе православне кладовище Цицова

У селі Циців є також історичне православне кладовище. Після депортації українців в УРСР в 1944-1945 роках кладовище частково зруйноване: зламано залізні хрести і багато надгробків. Кладовище було очищене і відновлене в 2007 році завдяки зусиллям Юрія Гасюка з православного приходу в Ухруську. В західній частині кладовища в хащах було знайдено фрагменти гарного надгробку з білого мармуру священника Юліана Подсонського, адміністратора парафії церкви св. Михаїла та св. Юрія (Георгія) – переможця в Цицові (другий титул скоріш за все перенесено зі спаленої Наполеоном церкви в Стренчині), в минулому адміністратора парафії св. Миколая-Чудотворця в Могильниці, святих Олександра і Димитрія в Безеку і св. Василя Великого в Куліку, про якого отець Діомид Волканович, диякон II округу Хелмського деканату, писав 16 січня 1903 року: “9 січня 1903 року о п’ятій годині вечора помер від внутрішнього крововиливу Юліан Подсонський. Смерть застала його під час післяобіднього відпочинку. Похорон відбувся 13.01.1903 року в церкві Св. Михаїла, де взяли участь десять священиків і диякон.”. Отець Юліан Подсонський (висвячений 20.11.1872 р., свідоцтво Консисторія № 2566) правив в Цицові та прилеглих селах протягом тридцяти років. Введений тодішнім дияконом греко-католицької церкви ксьондзем Петром Концевичем, взяв на себе обов’язки отця Валеріана Харламовича, який в середині 1873 року подався за кордон. 7 вересня 2008 року на кладовищі встановлено пам’ятний хрест, який означає місце фундаментної плити колишньої церкви.

Костел св. Юзефа
Новий костел св. Юзефа в Цицові, 2015

Тепер на Холмщині залишились лише сліди українства. Післявоєнні виселення змінили остаточно етнічне обличчя цієї землі. Українську мову можна почути на вулицях Холма хіба що від приїжджих з сусідньої України, проте більшості з них навіть і на думку не спадає, що перебувають вони в славному княжому Холмі, для них це просто прикордонне польське місто Хелм.

Новосад Сергій

Список використаних джерел:

1. Towarzystwo Miłośników Ziemi Cycowskiej – O Cycowie.
2. Zespół Szkół z Oddziałami Integracyjnymi im. 7 Pułku Ułanów Lubelskich w Cycowie – Historia szkoly w Cycowie.
3. Ю.Макар, М.Горний, А.Салюк “Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915—1947). Дослідження. Спогади. Документи.”, 2011.
4. Прадідівська слава. Православні пам’ятки – Церква в с. Стренчин.
5. Zle miejsca dla slimakow – Kościół luterański w Cycowie, 2012.
6. Jura-pilica.com – Polesie po raz piaty, 2013.
7. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz prawosławny w Cycowie, 2011.
8. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz wojenny w Cycowie, 2011.
9. Є.Філіпчук “Забужани: історія Отчого краю у дослідженнях, роздумах, спогадах, описах долі депортованих.”, 2013
10. Przegląd Prawosławny – O dwóch parafiach z powiatu chełmskiego, 2006.
11. Przegląd Prawosławny – Teraz stoi tam krzyż, 2008.
12. Polskie Radio Lublin – Cyców: Wolontariusze ratują zaniedbane nagrobki, 2014.
13. Urząd gminy Cyców – Plan rozwoju miejscowości Nowy Stręczyn na lata 2006-2013, 2006.
14. Urząd gminy Cyców – Odsłonięcie obelisku we wsi Głębokie, 2013.
15. Apokryf Ruski – Cyców.
16. Szukajwarchiwach.pl – Akta stanu cywilnego Parafii Prawosławnej w Cycowie.
17. Г.Купріянович, М.Рошенко “Холмщина – минувщина і теперішність”.
18. Przegląd Prawosławny – Ślady wyrwane z zapomnienia, 2005.
19. Прадідівська слава. Православні пам’ятки – Церква св. Симеона Стовпника / св. Івана Богослова.
20. Wirtualny Sztetl – Cyców.
21. Brama Grodzka – Teatr NN – Miasteczka Lubelszczyzny. Cyców (Wiszniewice).
22. Cerkwie południowo-wschodniej Polski. Fotografia krajoznawcza.
23. The Society for German Genealogy in Eastern Europe – Cyców Parish Pictures.
24. Parafia Ewangelicko – Augsburska Świętej Trójcy w Lublinie – Parafia Ewangelicko – Augsburska w Cycowie w latach 1924 – 1940.
25. Fotopolska.eu – Wincenty Miros – Cyców, Kościół św. Józefa, 2015.
26. Журнал боевых действий 2-й Гвардейской Пехотной Дивизии 1915 г..
27. Powiat Łęczyński monografia krajoznawcza.
28. Polska niezwykla – Pamięci bitwy pod Cycowem.
29. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz ewangelicki w Cycowie.
30. Волинська газета – Євген Філіпчук – Біженство… Депортація… Міграція.
31. Jem Lublin – Maciej Sztorc – Przystanek w ewangelickim Cycowie. Stan krytyczny.
32. Narodowa Lęczna – Bitwa pod Cycowem – 16.VIII.1920 r..
33. Cerkiew Podwyższenia Krzyża Pańskiego w Dobratyczach.
34. Zapomniane cmentarze – Cyców – cmentarz żydowski, 2017.
35. B e z c e n n e. Wolontariat dla dziedzictwa i przyrody – Cyców, cmentarz ewangelicki, 2015.
36. Piotr Durak – Zapomniane cerkwie, 2015.
37. Tuba Łęcznej – Cyców: Kircha wpisana do rejestru zabytków, 2021.
38. Григорій Купріянович – Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші, Холм, 2008


Similar Articles

Comments

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Instagram

Most Popular

Діагностичний адаптер VAG-COM KKL

Сучасні автомобілі сьогодні управляються досить складною електронікою, і щоб відремонтувати автомобіль в разі поломки потрібно мати відповідне обладнання. Сьогодні практично будь-яке СТО...

Історія ґміни Циців

Ґміна Циців (пол. Cyców ) розташована на шляху з Любліна в Холм і Володаву, відноситься до Ленчинського повіту Люблінського воєводства, знаходиться на...

Вітаємо на сторінці українського перекладу phpBB2!

На цій сторінці ви можете завантажити переклад останньої версії phpBB 2 - 2.0.23.  Український мовний пакет...