Історія ґміни Циців. Багатокультурне минуле Цицова та околиць

Від автора

Історія Цицова та його околиць для мене ніколи не була лише історією одного населеного пункту чи однієї ґміни. Це історія землі, з якою протягом кількох поколінь була пов’язана моя родина і до якої я, сам того ще не усвідомлюючи, відчував особливий інтерес із дитинства.

Одним із перших моїх знайомств із Польщею був польський серіал «Чотири танкісти і пес», який у 1980-х роках показували по телебаченню. Серіал настільки мене захопив, що я вмовив маму купити мені однойменну книгу Януша Пшимановського, яка зберігається в неї й досі. Іноді під час сприятливих умов проходження радіохвиль вдавалося приймати польські телеканали, зокрема TVP1, що для мене було своєрідним «вікном» до Польщі. Ще дитиною мене зацікавила її мова, культура та побут. Я розпитував бабусю про Польщу — чи пам’ятає вона польську мову, чи розуміє її, які польські страви готували в її родині. Саме від неї я вперше почув про фляки та кльоцки.

Тоді я ще майже нічого не знав про складну історію нашої родини. Для мене це були просто бабусині розповіді про інший світ — той, що залишився по той бік Бугу і існував до її переселення.

Моя бабуся Олександра Вуйцік народилася 30 жовтня 1927 року в Старому Стренчині в родині Яна Вуйціка та Євгенії Філіпчук. Її дитинство було нелегким. У 1937 році, коли Олександрі було лише дев’ять років, її мати померла від зараження крові. Євгенію поховали на кладовищі в Цицові, однак її могила до наших днів не збереглася.

Олександра залишилася без матері ще дитиною, а через вісім років їй довелося втратити й місце, де вона народилася та виросла.

У 1945 році родину Вуйціків, яку тогочасні переселенські органи віднесли до українського населення, було переселено з Польщі до Української РСР відповідно до угоди від 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення. Архівні документи засвідчують, що родина виїхала із села Адамів Холмського повіту Люблінського воєводства до Дніпропетровської області.

У Польщі залишилося господарство, яке створювалося протягом багатьох років: житловий будинок, стодола, господарські споруди, сад і понад чотири з половиною гектари землі. За сухими цифрами переселенських документів стояло все те, що кілька поколінь родини називали домом.

Першим місцем поселення стала Ворошилівка Дніпропетровської області, однак родина залишалася там недовго. Згодом Вуйціки перебралися до Луцька, де й оселилися надалі. Подібним шляхом ішла й частина інших вихідців із Холмщини, які після переселення до східних і південних областей УРСР намагалися перебратися ближче до земель, звідки їх було виселено.

Так Луцьк став для нашої родини новим домом, хоча пам’ять про Польщу, Холмщину, Циців і навколишні села зберігалася в сімейних розповідях ще багато десятиліть.

За спогадами бабусі, під час тієї довгої подорожі сталася подія, через яку родина втратила майже всі матеріальні свідчення свого довоєнного життя. У вагоні було розбите вікно. Було холодно, і, щоб закрити отвір, його заткнули мішком, у якому знаходилися документи та родинні фотографії, привезені з Польщі. У дорозі мішок було втрачено.

Разом із ним зник сімейний архів — фотографії людей, чиї обличчя я вже ніколи не побачу, документи, листи та інші речі, які могли б розповісти про життя кількох поколінь родини на Холмщині.

У сім’ї залишилася лише одна особлива пам’ятка — бабусина ікона Божої Матері Ченстоховської, привезена з Польщі. Вона пережила переселення і стала фактично єдиним предметом, який безпосередньо пов’язував довоєнне життя родини на Холмщині з її новим життям після виселення.

На початку 2000-х років я почав відвідувати римо-католицький костел. Це не було продовженням якоїсь збереженої в родині церковної традиції — мої бабуся й дідусь практично не брали участі в церковному житті. Тоді я ще не міг знати, що більш ніж за сто років до цього питання римо-католицької належності вже мало особливе значення для моїх предків і навіть стало предметом тривалої адміністративно-церковної справи.

З роками бажання зрозуміти, звідки походила наша родина, лише посилювалося. Звичайна цікавість поступово переросла в систематичне генеалогічне та історичне дослідження, яке триває вже понад десять років.

Особливою загадкою для мене завжди залишалося наше прізвище — Вуйцік, польською Wójcik. Воно мало виразно польську форму, тоді як у документах середини XX століття мою родину вже відносили до українського населення. Як поєднувалися ці дві частини сімейної історії, я довгий час не знав.

Несподіваним ключем до цієї загадки став ДНК-тест.

Серед генетичних збігів мені вдалося знайти Єву Дуткевич. Подальше зіставлення наших родоводів дозволило встановити спільне походження — Єва є п’ятиюрідною сестрою моєї мами. Цей збіг став важливою підказкою, яка допомогла поєднати раніше розрізнені гілки родини та спрямувала подальші пошуки в польських метричних книгах і архівах.

Поступово почала відкриватися історія, про яку в нашій сім’ї вже майже нічого не пам’ятали.

Мені вдалося простежити батьківську гілку Вуйціків значно далі, ніж я спочатку міг очікувати. Найдавніший виявлений мною документальний слід цієї родинної гілки датується 1631 роком і пов’язаний із селом Жуків та римо-католицькою парафією Кшчонув.

Наступні покоління Вуйціків жили в різних місцевостях Люблінщини. Архівні записи дозволили не лише відновлювати імена та дати, а й дізнаватися про повсякденне життя предків. Так, Юзеф Вуйцік був шинкарем у Волі Корибутовій, а його син Войцех Вуйцік працював ткачем. Дружина Войцеха походила з родини Дуткевичів із Бихави, а сам Войцех із сім’єю певний час мешкав у Мелгві.

Так родовід поступово переставав бути лише набором імен у метричних книгах. За ними почали з’являтися конкретні люди, їхні професії, місця проживання, родинні зв’язки та життєві обставини.

Однією з найважливіших знахідок стала архівна справа Войцеха Вуйціка, прадіда моєї бабусі. Наприкінці XIX століття він протягом кількох років домагався офіційного визнання римо-католицької належності своєї родини, посилаючись на метричні записи своїх римо-католицьких предків.

Для мене ця знахідка мала особливе значення. Коли на початку 2000-х років я сам почав відвідувати римо-католицький костел, я нічого не знав ні про справу Войцеха, ні про те, що питання належності до латинського обряду постало перед моєю родиною ще понад століття тому. Цей зв’язок відкрився лише після багатьох років генеалогічних пошуків.

Поступово вдалося знайти й інші сліди родини: метричні записи, документи про конфесійну належність, матеріали про біженство під час Першої світової війни, документи про повернення до Польщі, шкільні матеріали міжвоєнного часу та переселенські справи 1945 року.

Особливо хвилюючими стали знахідки, які зберегли не лише відомості про предків, а й їхній власний почерк. У метричній книзі вдалося знайти підпис мого прадіда Яна Вуйціка, батька Олександри. У пам’ятній книзі Szkolnictwo Polskie w Hołdzie Narodowi Amerykańskiemu, створеній 1926 року з нагоди 150-річчя незалежності Сполучених Штатів, зберігся власноручний підпис його сестри Єви Вуйцік.

Після втрати родинних фотографій і документів у 1945 році саме такі розпорошені по архівах сліди почали поступово складатися в новий сімейний архів. Один документ повертав дату народження, інший — професію предка, третій — його підпис, наступний — історію конфесійної суперечки або шлях родини під час війни.

Те, що колись здавалося втраченою назавжди сімейною пам’яттю, вдалося по частинах відновити через десятиліття.

Саме робота над історією власної сім’ї поступово привела мене до ширшого дослідження Цицова, Стренчина, Ставка, Адамова та навколишніх сіл. Неможливо було зрозуміти долю Вуйціків, не дослідивши історію православної та греко-католицької церков, римо-католицьких парафій, польського шкільництва, німецької колонізації, єврейської громади, біженства 1915 року, двох світових воєн, Голокосту та повоєнних переселень.

Так сімейна генеалогія переросла для мене в дослідження історії цілого краю.

У 2016 році мені вдалося особисто побувати в місцях, з якими була пов’язана історія моєї родини. Я відвідав Стренчин, Циців та околиці, фотографував історичні будівлі, кладовища й інші місця, пов’язані з минулим цієї місцевості, а також спілкувався з місцевими мешканцями. Ця поїздка дозволила мені побачити описувані в документах місця вже не лише на старих картах і в архівних записах, а безпосередньо на місцевості.

Холмщина ніколи не була простором простої та однозначної ідентичності. Тут протягом століть поруч жили люди різних мов, конфесій і культур — поляки, русини й українці, євреї та німці. Змінювалися державні кордони, адміністрації та політичні системи; люди переходили з однієї конфесії до іншої, змінювали мову повсякденного життя або спосіб визначення власної національності. Іноді це відбувалося добровільно, іноді — під сильним впливом державної політики та історичних обставин.

Історія моєї родини добре показує, наскільки складними могли бути такі процеси. Польське прізвище Wójcik, римо-католицькі предки, пізніша православна належність частини родини та офіційне зарахування її нащадків до українського населення у XX столітті не суперечать одне одному — вони є різними шарами однієї історії.

Саме тому ця праця є для мене спробою повернути пам’ять не лише про власних предків, а й про світ, який майже зник після Другої світової війни: багатоконфесійну й багатонаціональну Холмщину, де людські долі далеко не завжди вкладалися в прості національні чи конфесійні категорії.

Історія Цицова для мене є водночас історією Польщі, історією Холмщини та історією моєї власної родини.

Циців: географія, назва і найдавніша історія

Ґміна Циців (пол. Cyców [Цицув]) розташована в Ленчинському повіті Люблінського воєводства, приблизно за 50 км на схід від Любліна. Через її територію проходять дороги, що сполучають Люблін, Холм і Влодаву. Це переважно сільськогосподарська ґміна, проте вона має сприятливі умови для розвитку туризму та агротуризму. Адміністративно охоплює 32 населені пункти, об’єднані у 27 солецтв.

Циців інтригує своєю назвою. Найпоширенішою у сучасних історичних працях є версія про її походження від старопольського імені Cyc. У найдавніших документах назва поселення фігурує, зокрема, у формах Cziczow та Czicow. Існують також альтернативні гіпотези, які пов’язують її з місцевим гідронімом — так званими jeziora cycowe — або з назвою тканини, яку, за місцевою традицією, нібито виробляли в Цицові. Не виключено також зв’язок назви з давньою водоймою, однак ця гіпотеза потребує окремого мовознавчого та історико-географічного підтвердження.

Історія заселення території сучасної ґміни Циців сягає глибокої давнини, про що свідчать археологічні знахідки в цій місцевості. У X–XI століттях територія сучасної Холмщини перебувала в зоні суперництва між польськими правителями та Київською Руссю. У 981 році Володимир Великий приєднав Червенські городи до Русі. Після походу Болеслава I Хороброго 1018 року вони на короткий час опинилися під владою Польщі, а в 1031 році були повернуті Русі Ярославом Мудрим і Мстиславом Володимировичем.

У XI–XII століттях ці землі входили до Волинського князівства, а в XIII–XIV століттях — до Галицько-Волинської держави. У середині XIII століття Червенські городи були зруйновані татарами й поступово занепали. У 1359 році було проведено розмежування між Люблінською землею Королівства Польського та Холмською землею. За цим розмежуванням територія сучасної ґміни Циців опинилася на холмському боці кордону. На той час місцевість була переважно лісистою та заболоченою і ще не мала розвиненої мережі поселень. Прилеглі Пугачів і Завадів залишалися на люблінському боці. Кордон проходив прямою лінією від Завадова на північ у напрямку Надриб’я, що лежало з боку Любліна. Таким чином, давня межа проходила територією сучасної ґміни. Місцевість залишалася периферійною, а великі торговельні шляхи XVI століття її оминали.

Формування Цицова та церковне життя XV–XVIII століть

У XV столітті починається період історії Цицова, який уже можна простежити за письмовими джерелами. Частину місцевих земель отримав лицар Марек Болеславський із Перемишля, який, імовірно, близько 1430 року заснував Циців. Поселення було локоване на магдебурзькому праві. У 1444 році Марек із Болевслава обміняв Циців на Яскманичі в Перемишльській землі з Яном Примусом, отримавши доплату в 50 гривень. У давніх документах назва поселення фіксується у формах Cziczow та Czicow. Наступна відома згадка про Циців, датована 11 травня 1457 року, свідчить, що село належало до парафії Вільхівці (пол. Olchowiec).

Перші згадки про православну церкву в Цицові датуються 1473 роком. У XVI столітті тут існувала парафіяльна церква Воздвиження Чесного Хреста. Її існування свідчить про тривалу присутність у регіоні східнохристиянської руської церковної традиції та русинського населення. Етнонім «русини» історично вживався щодо східнослов’янського населення регіону, значна частина якого в наступні століття сформувала українську національну ідентичність.

Церква згадується також у податкових документах 1510–1564 років. Вона фігурує й в актовій книзі Холмського гродського суду за 1629 рік серед храмів, з яких сплачувався спеціальний податок у розмірі одного злотого, встановлений 1628 року. Після Берестейської унії наприкінці XVI — на початку XVII століття Холмська єпархія увійшла до унійної церковної структури, а місцева парафія стала греко-католицькою. У 1717 році Юзеф Буйна, скарбник Львівської землі, надав церкві право на землю, про що свідчить запис від 29 квітня 1749 року.

Ще одна церква існувала в Стренчині; перші згадки про неї походять із XVII століття. В акті візитації 1772 року її названо філійним храмом парафії в Цицові. Церква згоріла 1812 року під час воєнних дій і більше не відбудовувалася. Престольну ікону святого Юрія XVII століття зі Стренчина було перенесено до храму в Цицові.

Наприкінці XV — на початку XVI століття Циців швидко розвивався і став одним з найбільших поселень в цьому районі. У 1564 році площа земель Цицова становила 13 ланів — близько 230 гектарів., на яких проживало близько 40 сімей, з яких 26 кметських, 13 кріпостних і 1 сім’я ремісників. Село було другим за величиною поселенням у парафії Вільхівці.

Про власників Цицова цього періоду відомо небагато, оскільки податкові списки не завжди містять їхні імена. На межі XVII–XVIII століть Циців належав родині Буйнів гербу Слєповрон. Маріанна Буйна вийшла заміж за Феліціана Бонковського і внесла ці землі до подружнього маєтку. Так на початку XVIII століття Циців перейшов до Бонковських.

Феліціан Бонковський помер 1738 року, а його дружина Маріанна — 1750 року; обох поховали в каплиці в Цицові. Маєток успадкував їхній син Юзеф Бонковський. Він був покровителем місцевої греко-католицької церкви, для якої 1768 року відновив привілеї та спорудив нову будівлю. Храм згорів 7 травня 1844 року, хоча його залишки зберігалися ще на початку XX століття.

Циців у XIX столітті: адміністрація, маєтки та зміни населення

Після Третього поділу Речі Посполитої 1795 року Циців увійшов до складу Західної Галичини Габсбурзької монархії. У 1809 році він опинився в межах Князівства Варшавського, а після 1815 року — Королівства Польського під владою Російської імперії.

Після створення Королівства Польського колишні департаменти Князівства Варшавського було реорганізовано у воєводства. Циців увійшов до Люблінського воєводства. У 1837 році воєводства Королівства Польського перейменували на губернії, а подальші адміністративні реформи змінили також поділ на повіти й округи. Після реформи 1844–1845 років Циців перебував у Красноставському повіті Люблінської губернії.

За однією з місцевих версій, наприкінці XVIII — на початку XIX століття Ян Вінсент Бонковський організував у Цицові виробництво лляних тканин, яке згодом почали пов’язувати з назвою «циц». У середині XIX століття розвиток фабричного текстильного виробництва зробив місцеве ремісниче виробництво менш прибутковим. Водночас ткацькі традиції в цій місцевості зберігалися до кінця XIX століття.

На початку XIX століття територія сучасної ґміни залишалася порівняно малонаселеною, хоча сам Циців був одним із більших місцевих поселень. У 1827 році в селі налічувалося 52 будинки та 257 мешканців. Серед населених пунктів, що нині входять до складу ґміни, на той час існували Циців, Гарбатівка, Стренчин, Сверщів, Глибоке, Копина, Ставок і Вілька Цицівська; у першій половині XIX століття почали формуватися також Бекєша та Загурже. До Цицова належали озера Глибоке й Заросле.

На цій території переважало греко-католицьке населення. У 1827 році на землях, що нині входять до ґміни Циців, проживало трохи більше тисячі осіб, а найбільші поселення — Циців, Сверщів і Стренчин — налічували приблизно від 200 до 270 мешканців.

Історія окремих поселень, що сьогодні входять до складу ґміни Циців, простежується ще з ранньомодерного періоду. Одним із них є Глибоке, перша відома згадка про яке датується 1564 роком. Назва села має гідронімічне походження і пов’язана з однойменним озером. У 1827 році до села належало 249 моргів землі.

Давню історію має також Гарбатівка, первісна назва якої — Горбата Воля. У джерелах поселення пов’язане з маєтностями Юзефа Руліковського, підчашого Белзького, який після шлюбу з Теофілією Курдвановською, підчашою Летичівською, приєднав Сверщів і Горбату Волю до своїх володінь на Холмщині. У 1873 році Гарбатівка відокремилася від Сверщова і надалі розвивалася як самостійне поселення.

До давніших сіл належав і Ставок. У 1827 році тут налічувалося 19 осадників, а площа земель становила 249 моргів. Село та фільварок були пов’язані з маєтком Циців. Наприкінці XIX століття поруч сформувалася колонія Ставок, що виникла близько 1890 року внаслідок продажу частини земель німецьким колоністам. Таким чином, історія цього поселення також відображає характерні для другої половини XIX століття зміни у структурі землеволодіння та заселення ґміни.

Унаслідок реформ 1864 року було утворено сільську ґміну Циців, яка після адміністративної реформи 1867 року увійшла до Холмського повіту Люблінської губернії. Важливою складовою перетворень 1860-х років стало формування органів сільського самоврядування.

Законодавчим органом ґміни було ґмінне зібрання. Право участі в ньому мали селяни, які відповідали встановленому майновому цензу; у Цицові він становив щонайменше три морги землі. На зібранні обирали вуйта та лавників. Вуйт здійснював адміністративні, поліцейські та судові повноваження. За описом 1881 року ґміна Циців мала власний ґмінний суд, а найближче поштове відділення містилося в Ленчні.

Унаслідок селянських реформ у Цицові було сформовано 49 селянських господарств, яким належало загалом 739 моргів — близько 420 гектарів — землі. Наприкінці XIX століття в селі діяли млин, парова лісопилка та смолокурня. В описах цього періоду зазначалося, що одним із поширених занять місцевих мешканців було вирощування льону.

У середині XIX століття Бонковські продали маєток Циців Адаму Багнєвському — юристу, економісту та чиновнику з Варшави. За його часів частину земель почали продавати новим поселенцям. Після смерті Багнєвського 1873 року маєток перейшов до його дочки Марії Тименецької.

За її часів, у 1882 році, єврейські підприємці з Каліша придбали землі Цицова і, управляючи майном від імені інших пайовиків, розпочали їх поділ та продаж. Окремі господарства переходили до нових поселенців, значну частину яких становили колоністи німецького походження. Переселенці, які прибували, зокрема, з околиць Радома, Гостиніна та Сомпольно, створювали нові колонії біля старих сіл. Так виникли, зокрема, колонії Циців і Циців II.

За описом ґміни 1881 року на її території діяли дві винокурні, шість смолярень, паровий млин, дві олійниці, чотири цегельні, дві вапнякові копальні, торфова копальня, вісім початкових шкіл і три церкви.

У другій половині XIX століття конфесійна та етнічна структура населення швидко змінювалася. Поряд із німецькими колоністами в Цицові оселялися єврейські родини, які активно долучалися до місцевої торгівлі та ремесел. У селі діяли аптека, крамниці тканин і продуктів, пивоварня, чайна, вітряк, зерносховища, дві олійниці, пекарні, паровий млин та кілька невеликих ремісничих майстерень. Існували також торговельні спілки, пов’язані з торгівлею кіньми, великою рогатою худобою та шкірами.

У метричних книгах за 1875–1913 роки зафіксовано, зокрема, такі прізвища мешканців Стренчина: Боднарук, Брода, Валецькі, Вакула, Волошин, Волошук, Вуйцік, Гаврилюк, Грицюк, Денисюк, Дук, Кльоц, Ковалюк, Кочура, Курепа, Лець, Мазурок, Медведь, Мілашук, Микицькі, Олійник, Павлушук, Петрапелюк, Пахолюк, Павлішук, Полішук, Салюк, Савич, Сачева, Соколовські, Стець, Стаднічук, Чарнецькі, Цегловські, Шинкарук, Ягелюк.

Конфесійні зміни: від греко-католицької парафії до православ’я і римо-католицького костелу

У 1860 році тодішній власник маєтку Тименецький розпочав будівництво нової мурованої церкви на іншому місці. У 1864 році спорудження греко-католицької церкви святого Михаїла продовжили коштом і силами парафіян. Храм, зведений у візантійському стилі, було завершено 24 лютого 1870 року.

Адміністраторами греко-католицької парафії у 1844–1873 роках — попередні записи не збереглися — послідовно були священники Ян Долиновський, Павло Лонцький, Фаустин Парчевський та Валер’ян Харламович.

Після ліквідації греко-католицької Холмської єпархії 1875 року парафію включили до структури Російської православної церкви. Політика російської влади цього періоду була спрямована на ліквідацію греко-католицьких церковних структур і включення їхніх парафіян до православної церкви. До Цицівської парафії належали Альбертів, Барки, Бєсядкі, Брезин, Ціханки, Циців, Глибоке, Камьонка, Малинівка, Надриб’я, Островки, Пугачів, Старе Село, Ставок, Стренчин, Шпиця, Туроволя, Вілька Цицівська та Завадів. У 1889 році стару церковну будівлю було розібрано.

Після відступу російських військ у 1915 році та відновлення незалежності Польщі одним із найскладніших питань для Православної церкви на Холмщині й Південному Підляшші стала доля храмів та церковного майна. 16 грудня 1918 року Начальник Держави підписав декрет про примусове державне управління церковним майном на території колишнього Царства Польського. Офіційним обґрунтуванням було забезпечення охорони храмів і майна, залишених під час війни. На практиці цей механізм істотно обмежив можливості Православної церкви самостійно розпоряджатися значною частиною свого довоєнного майна.

У 1918 році колишній православний храм у Цицові було передано Римо-католицькій церкві; він став костелом святого Юзефа. 7 квітня 1921 року канонічно утворили місцеву римо-католицьку парафію, а 10 квітня служіння в ній розпочав Ян Знаміровський — колишній військовий капелан із Малопольщі.

Невдовзі великий купол колишньої церкви демонтували й замінили вежею. На території костелу збереглася дзвіниця 1871 року, а навпроти храму — статуя Богоматері 1862 року. У самому храмі залишилося кілька предметів XVIII століття. На східній стіні, над прорізами другого ярусу, викарбувано дату «1871».

Після передачі храму Римо-католицькій церкві православна громада Цицова залишилася без власної парафіяльної церкви. Частина православних мешканців молилася в цвинтарній каплиці у Вільці Цицівській або користувалася храмами сусідніх парафій, зокрема в Сичині.

Під час Другої світової війни в Цицові знову діяла православна парафія. Після спорудження 1997 року нового римо-католицького костелу старий храм перестали регулярно використовувати. У 2021 році в будівлі розпочали реставраційні роботи.

Православна парафія в селі Сичин (ґміна Вербиця) до Першої світової війни охоплювала лише три села – Сичин, Ставок і Бекєше, і налічувала 863 парафіян. Війна і відродження польської держави істотно змінили умови функціонування парафії. В клірових відомостях за 1924 рік зазначено, що в 1913 році в Сичині побудована нова дерев’яна церква Святого Івана Богослова. Церковне начиння було доволі скромним, як і у більшості церков після “біженства”. Адміністратор парафії отець Володимир Артецький, на запитання, чи були ревіндиковані церкви і каплиці, відповідає: в Сичині – ні, в Верещині – спалено, В Тарнуві – спалено, в Куліку, Вільхівцях, Бусовні і Хутчі – закрито, в Цицові, Сверщові і Пнівні – перетворено на костели. Найближчі діючі церкви в Безеку— за 10 верст, і в Дратові — за 22 версти.

Парафіяльна громада на той час включала 26 сіл: Пнєвно, Бусовно, Вільхівці, Кулик, Стренчин, Бесідки, Глибоке, Циців, Вільку Цицівську, Горбатівку, Верещин, Сверщів, Андріїв, Застави, Віцентин, Кульчин, Карчунок, Сєрняви, Тарнов, Петрихів, Вульку Тарновську, Примірки, Хутер, Хилін, Ставок, Сичин, майже всі закриті парафії, віддалені від церкви в Сичині на 2-15 верст. Загальна кількість парафіян – 8013 осіб. Згідно з повідомленням, на території, яка належить до парафії, проживає близько 5500 інших християн, 550 євреїв і 20 баптистів. Таким чином, після закриття або передачі частини православних храмів Римо-католицькій церкві Сичин став одним із головних осередків православного життя для українського населення цієї місцевості.

Серед найближчих храмів, крім згаданих раніше в Безеку і Дратові, була також церква в Савіні, яка розташована на відстані 10 верст від Сичина. Цю церкву було зруйновано під час “великого руйнування” , іконостас храму зберігався в церкві Св. Іллі в Дойлідах. На території парафії діяли державні школи: семикласова в Цицові, чотирикласова в Верещині, шість двокласових і сім однокласових, разом 15 шкіл на 22 села. Кількість парафіян – 5583. У 1929 році трохи збільшилася кількість парафіян до 5738 осіб. Остання відома доповідь від 1933 року, в якій зазначено, що матеріальні умови і господарське становище парафії істотно не змінились, кількість сіл, що належать до парафії – 18, парафіян – 5400.

У 1937 році було здійснено спробу зруйнувати церкву. До села прибули близько 20 поліцейських та цивільних осіб, однак місцева українська громада стала на захист святині, внаслідок чого прибулі були змушені відступити. Після Другої світової війни та виселення українського населення православне життя в Сичині фактично припинилося. Стару церковну будівлю було розібрано у 1952 році, а дерев’яну церкву Святого Івана Богослова, споруджену в 1913 році, у травні 1953 року було знищено пожежею. Рештки споруди вивезли на місцевий цвинтар; за переказами, на його католицькій частині ще тривалий час зберігався насип із залишків деревини, який зовні нагадував могилу.

Німецька євангелічна громада Цицова

У 1880–1881 роках німецькі колоністи спорудили в Цицові власну каплицю, яка одночасно виконувала функції молитовного будинку, школи та помешкання кантора. Місце для кірхи вибрали на невеликому підвищенні над долиною річки Свинки.

Будівля мала багатофункціональне планування: у ній містилися простора молитовна зала, євангелічна школа та квартира кантора. Кантор виконував церковні обов’язки й навчав дітей колоністів релігії, рахунку, читання та письма. Споруда є цікавим зразком провінційного дерев’яного будівництва. У ній збереглися елементи первісної конструкції даху, система дерев’яних опор, старі вапняно-піщані штукатурки, очеретяне тинькування стін і стелі та частина дерев’яної столярки.

Пастор проводив богослужіння, хрещення та похоронні обряди. Цицівський канторат, створений у січні 1885 року, підпорядковувався євангелічно-аугсбурзькій парафії в Любліні та обслуговував колоністів із Цицова, Підглибокого, Барок, Ставка й Абрамівки.

У липні 1915 року, під час відступу російської армії з території Царства Польського, німецьких колоністів депортували вглиб Російської імперії. Уже з 1917 року, в умовах австро-угорської окупації, почалося їхнє повернення та поступове відновлення місцевої євангелічної громади.

У 1924 році в Цицові було створено євангелічно-аугсбурзьку парафію, яка існувала до 1940 року. У міжвоєнний період колишню німецькомовну школу для дітей євангелістів перетворили на школу з польською мовою навчання. Наприкінці 1930-х років тут навчалося понад сто дітей.

Під час Другої світової війни в кірсі відбувалися також римо-католицькі богослужіння після того, як німецька окупаційна влада передала колишній православний храм місцевій православній громаді. Після війни будівля перейшла у приватну власність і використовувалася як склад зерна та добрив. У 1970-х роках її викупила місцева влада й пристосувала під будинок культури. Згодом споруда тривалий час не використовувалася.

Кірха є цінним зразком провінційного теслярського та будівельного мистецтва і вирізняється добре збереженою архітектурною композицією. У листопаді 2021 року будівлю внесли до реєстру пам’яток.

 

 

 

Євангелічне кладовище розташоване на іншому кінці Цицова, на вулиці Новій, неподалік від православного цвинтаря. Його заснували у другій половині XIX століття у зв’язку зі зростанням німецької євангелічної громади. Протягом повоєнних десятиліть кладовище залишалося занедбаним і зарослим, а значна частина надгробків не збереглася.

У 2014 році територію впорядкували в межах мікропроєкту, профінансованого за програмою «Безцінне». Оскільки раніше вцілілі фрагменти надгробків було зібрано в одному місці без фіксації їхнього первісного розташування, частина кладовища нині має характер лапідарію.

 

Перша світова війна, біженство і боротьба за Холмщину

Влітку 1914 року розпочалася перша світова війна. У липні 1915 року тут проходила лінія фронту, російські війська були витіснені з цих територій.

З “Щоденника бойових дій” 2-ї Гвардійської піхотної дивізії за 1915 рік:

“21.07.15 Головнокомандувач Північно-Західного фронту наказав розпочати поступове відведення військ на заздалегідь підготовлену позицію: Острув – Витично – Петрилів – Опалін, починаючи з вечора. Дивізія о 1:00 відійшла та зайняла позицію вздовж північного берега річки Свинка.

День минув спокійно. II Сибірський корпус було відведено в резерв. По правому флангу приєдналася 31-ша піхотна дивізія (X армійський корпус). 1-ша Гвардійська піхотна дивізія (на ділянці Бекєша (включно) – на південь від Вєжбіци (включно)); Л-гв. Московський п. – вздовж південного краю села Абрамівка; Л-гв. Гренадерський п. – Абрамівка – Бекєша (виключно);
Л-гв. Павловський п. – Яновиці (виключно). Вулька Цицовська (виключно); Л-гв. Фінський п. – Вулька Цицовська (включно) – Абрамівка (виключно).

Противник:
44-та резервна дивізія підійшла і розгорнулася вздовж південного берега річки Свінка:
205-й резервний піхотний полк – на захід від села Циців;
207-й резервний піхотний полк – по північному краю Цицова;
208-й резервний піхотний полк – на схід від села Циців.

1-ша Гвардійська піхотна дивізія, маючи на лівому фланзі гвардійських гусарів, зайняла позиції проти Бекєша та Сичина.“

Перед відступом російських військ 18 червня 1915 року з Холмського повіту було проведено масове примусове виселення мирного сільського населення з метою створення перед наступаючими ворожими військами „зони випаленої землі”. Російські солдати ходили від хати до хати, насильно виганяли з них навіть непідготовлених до тривалої дороги людей і на їх очах підпалювали обійстя. Вигнанців збирали на околиці села, звідки під керівництвом призначеної волосним війтом особи, найчастіше місцевого священика, колона вирушала за вказаним маршрутом.

Насильно було виселено в біженство близько 300 тисяч українців, з яких 120 тисяч сюди вже ніколи не повернулися. Згідно з оцінками експертів, орієнтовно 29 тис. осіб залишилось в Росії, а понад 90 тис. померли у дорозі та місцях розселення або пропали у буревіях Громадянської війни. Основними причинами загибелі великої кількості вигнанців стали епідемії тифу, віспи та дизентерії, а також масовий голод, що охопив Росію у 1919-1921 роках. Наказ царського уряду про евакуацію населення виконували військові підрозділи, зокрема загони кавалеристів у великих чорних баранячих шапках, яких місцеві жителі називали черкесами. Людей примушували залишати домівки, часто не даючи часу на підготовку до виїзду; хати й господарські споруди підпалювали, знищували достигле на полях і вже зібране збіжжя та інше майно, яке не могли вивезти.

Виселенців з Холмщини розселили в 37 губерніях, а також у Забайкальській, Самаркандській, Закаспійській, Уральській, Акмолинській областях тодішньої Росії. З Поволжя українці почали повертатись у 1920 р., але до 1921 р. були змушені жити поблизу залізничних станцій, очікуючи дозволу на переїзд до Польщі. Останні групи “біженців” з Саратовської губернії вирушали в дорогу в квітні 1921 р. Кілька сімей спільно купували коня та воза, складали на нього клунки з постіллю, одежею, продуктами харчування, найпростішим посудом. Садовили туди хворих та дітей, а дорослі, тримаючись за воза, йшли пішки. Багато людей помирало по дорозі додому. Тим, кому пощастило повернутись, доводилось починати все з нуля. Більшість хат українців було спалено. Орні землі та пасовища поросли чагарниками і були непридатними для ведення господарства. За поверненцями було збережене право приватної власності на землю, якою вони володіли до біженства. Але більшість православних храмів було закрито, заборонено українські школи, ліквідовано селянські господарські установи та культурні осередки.

За наказом військового відомства під час відступу російських військ із Холмщини та Підляшшя до Росії було вивезено 161 церковний дзвін, а разом із церковним майном — частину парафіяльних архівів і метричних книг. У 1922–1923 роках радянська Росія передала польській владі частину вивезеного майна, однак значна його частина була втрачена. Втрата церковних архівів ускладнила реконструкцію історії багатьох православних парафій Холмщини. Зокрема, у Державному архіві в Любліні відсутні метричні книги православної парафії Цицова за 1897 та 1899–1903 роки. Можливо, їхня відсутність також пов’язана з переміщенням церковних архівів під час Першої світової війни.

У 1915-1918 роках ґміна Циців перебувала під військовою окупацією Австро-Угорської імперії. За Берестейським мирним договором, укладеним УНР із державами Четверного союзу 9 лютого 1918 року, Холмщина мала увійти до території Української Народної Республіки, причому остаточну лінію кордону мала визначити спеціальна комісія. Після утворення Української Держави у квітні 1918 року її уряд успадкував ці територіальні претензії. Українська адміністрація на значній частині Холмщини, однак, не змогла повноцінно розгорнути свою діяльність через спротив польських органів влади та військово-політичну ситуацію. 2-4 листопада 1918 року фактичне управління в південній частині губернії перейшло до польської влади. За Варшавською угодою від 21 квітня 1920 року уряд УНР погодився на визначений угодою польсько-український кордон, унаслідок чого Холмщина залишалася у складі Польщі.

Циців у Другій Речі Посполитій

Однією з найвідоміших подій в історії Цицова та його околиць стала битва 15–16 серпня 1920 року. 15 серпня дорогу з Любліна до Влодави в районі Гарбатівки і Сверщова прикривали два батальйони — львівський і лодзький, що відстали від основних сил, сформовані переважно з виписаних зі шпиталів солдатів та офіцерів тилових служб; загалом близько 900 осіб.

Вони були атаковані військами 58-ї стрілецької бригади Мозирської групи під командуванням Дотоли. На наступний ранок польські батальйони почали відступати на південь у напрямі Цицова і далі до Глибокого. Контрудар польської кінноти 3-го і 7-го полків улан змусив радянські частини відступити. Це був один із епізодів польсько-більшовицької війни, який згодом почали відзначати місцеві жителі на фестивалі “Дні ґміни Циців”.

У центрі Цицова розташований пам’ятник, побудований на зразок придорожньої каплички, увінчаний хрестом, а на ньому викарбувано напис: “Слава героям польсько-більшовицької війни, які загинули в переможній битві на полях ґміни Циців 15-16 серпня 1920 року.”. В листопаді 1939 року згідно з наказом німецької жандармерії пам’ятник було знищено. Кам’яну частину пам’ятника було закопано на тому ж місці, де він стояв, дошка зникла, а хрест, імовірно, врятував священник. Через 50 років пам’ятник відкопали і повернули на його місце, хрест віднайшовся в плебанії, а нову дошку вилили з бронзи в Любліні. Пам’ятник увінчали коронованим орлом.

Ще одне військове кладовище солдатів Першої світової війни розташоване в с. Барки приблизно в 200 метрах від дороги 838. Кладовище обгороджене металевою сіткою і оточене валом. Наприкінці кладовища похилився дерев’яний хрест. На кладовищі поховані німецькі та російські солдати. Поруч із залізними хрестами є також дві залізні пам’ятні дошки, під якими поховано чотири німецьких солдати.

Першу польську школу було створено в Цицові в 1915 році (до того були російські коедукаційна і жіноча школи) в будинку Євгена Самойтовича, евакуйованого в 1915 році до Росії (повернувся в 1920). Будівля російської школи розташовувалась на тому ж місці, де сьогодні розташована школа в Цицові, але вона згоріла під час відступу російських військ, від старої школи залишилось 14 лавок і стіл. Метричні записи 1810–1913 років містять стандартну примітку про неписьменність осіб, які повідомляли про народження, шлюб або смерть. У перші десятиліття ХХ століття школа об’єднувала дітей різних конфесій і національностей — поляків, українців, євреїв та німців. В 1916 році в школу було записано 45 дітей. В листопаді 1920 року керівником школи в Цицові був Антоній Ріст. Школа стала двокласовою, і її було перенесено до будівлі євангелічної кірхи. Відтоді діти німецької національності навчалися польською мовою. Школа стала чотирикласовою, додаткове приміщення орендували в Матеуша Бернацького. Кількість учнів збільшилась до 172.

У 1921 році школа була вже п’ятикласовою, діти навчалися також в орендованій будівлі жіночої середньої школи. У липні 1929 року керівником школи став Казимир Страковський, школа стала семикласовою і частково розміщувалась в новій будівлі. В 1931 році керівником став Ян Мечислав Коласевіч. До школи ходили діти з різних шкільних обводів ґміни і сусідніх ґмін. При школі діяла бурса, яка налічувала 25 осіб. Заняття проводились в 6 класах. У навчальному році 1933-34 в школі навчалось 396 учнів.

Будівництво школи в 1935-1936 роках було завершено за винятком помешкань для вчителів. Школа налічувала 11 відділів, 9 вчителів і 3 особи релігій різних конфесій. 30 листопада 1938 року відбулася церемонія посвяти в школі в Цицові. У 1939 році окупація спричинила фактичний розпад попередньої системи освіти. Керівника школи було відправлено в концтабір (повернувся в 1945 році в Пулави), один з вчителів, офіцер польскої армії загинув в бою, Станіслав Цвєк був розстріляний, Адам Котліньский потрапив в табір для військовополонених (повернувся після війни в Люблін). Німці знищили і розграбували шкільне обладнання, спалили бібліотеку та підручники. Під час війни, керівником школи став учитель Станіслав Януш.

У серпні 1919 року згідно з ухвалою Сейму було створено Люблінське воєводство, до якого входив Холмський повіт разом з ґміною Циців. Такий поділ тривав до 1939 року. У міжвоєнний період до ґміни входило більш як 50 сіл, колоній, ферм і населених пунктів. Найближча залізнична станція перебувала в Травниках, пошта та телеграф в Цицові, ґмінний суд містився в Селищі (пол. Siedliszcze), окружний суд – в Любліні. За даними перепису 1921 року в ґміні Циців було 1223 будинки і 9147 жителів (4484 чоловіки i 4663 жінки), серед них 5541 католик, 1581 протестант, 1489 православних (перепис не відрізняв греко-католиків від православних), 497 послідовників єврейської релігії, і 39 баптистів (німецького походження), які проживали в Жозефіні і Надриб’ї.

У міжвоєнний період відбулася зміна в назві ґміни. У 1930 році було подано клопотання про зміну назви ґміни на Вішнєвіце. Міністерство внутрішніх справ задовольнило клопотання і ґміна Циців почала називатись Вішнєвіце (до 1954).

Релігійний поділ не відображав точно національностей, католики вважали себе поляками, так само як і більша частина православних з цієї групи, половина євреїв також вважала себе поляками, з 1581 протестантів – 1443 особи заявили про німецьку національність. Перепис показує зміни, які відбулися в ґміні. Від 1881 до 1921 року населення ґміни зросло з 5475 до 9147 осіб — приблизно на 67%, але слід пам’ятати, що 1914-1920 роки – це часи війни, масових заворушень, окупації і епідемій (іспанського грипу в 1919 році). На демографічну структуру істотно вплинули війни, біженство, повернення населення, німецька колонізація та єврейське переселення. Найстійкіше місцеве русько-українське населення зберігалося в окремих селах, зокрема у Сверщові, Стренчині та Гарбатівці. Багатонаціональна громада Цицова проживала там до Другої світової війни.

Закон від 31 липня 1924 року, відомий як lex Grabski, істотно обмежив українське шкільництво; у Люблінському воєводстві його застосування фактично унеможливило запровадження української мови в державних школах. Спроба мешканців Ставка домогтися створення української школи не була реалізована через рішення польської адміністрації. У 1938 році в Ставку було збудовано нову чотирикласову школу, директором якої став польський учитель Квіцінський, який викладав разом із Теодором Шпиркою. Під час німецької окупації обидва польські вчителі залишили школу і наприкінці 1939 року в тій самій будівлі німці відкрили українську школу.

У 1940 році національне життя українців Холмщини і Підляшшя почало змінюватися. У будівлі школи діяли польська, німецька та українська школи, кожна з яких мала своїх учителів і директорів. Учителем в українській школі працював Михайло Васильків – виходець з Галичини. Після виїзду німецьких колоністів навчання в школі продовжили польські та українські діти, а частину будівлі було переобладнано під пункт збору молока. У 1943 році школа була закрита, а її приміщення використовувалося як склад зерна.

Гостра проблема нестачі кваліфікованих учителів вирішувалася залученням до педагогічної роботи освічених селян. Тому Іванові Салюку, агрономові за фахом, кілька років довелося працювати сільським учителем і одночасно господарювати на землі. Саме тогочасні сільські учителі взяли на себе обов’язок відродження національної свідомості місцевого українського населення. Більшості з них довелося вчитися самим, навчати дітей, згуртовувати і виховувати сільську громаду.

У 1944 році сталася спроба спалити школу. Місцевим мешканцям вдалося врятувати її від повного знищення, однак будівля стала непридатною для навчання. Школа знайшла прихист спочатку в німецькій кірсі, а потім в будинку для церковнослужителів. Після ремонту в 1944 році школа знову наповнилася життям. Директором школи стала Ольга Яніцька, яка спочатку викладала у межах шести класів, а згодом її роботу підтримала Емілія Міяль, а пізніше Марія Дзєржкова.

Єврейська громада Цицова

Коли саме в Цицові з’явилися перші євреї, невідомо. Помітніше зростання єврейського населення почалося в другій половині ХIХ століття. До Першої світової війни місцеві євреї належали до єврейської релігійної громади в Седліщі. В 1880 році землі Цицова придбали троє євреїв з Каліша – Моїсей Ландау, Хаїм Опенхейм і Авраам Копла. Інвестори продали частину земель німецьким колоністам в 1882 році в селі Колонія Циців. В 1884 році активи придбали Вольф Вайншток і Ісаак Ліхтенбаум з Варшави, які завершили поділ і продаж земель. Проживали євреї в Цицові вздовж вулиці Холмської. В 1915 році російські війська, відступаючи, спалили синагогу і мікву, жителі не могли собі дозволити їх відновлення. Після цього, незважаючи на те, що Циців адміністративно належав до Холмського повіту, тамтешніх євреїв було включено до єврейської громади в Лечні. В Цицові не було рабина, шойхет, який тут мешкав, виконував функції кантора під час свят. У 1916 році Мордко Герінг заснував у Цицові приватний єврейський бейт-мідраш (будинок молитви). Відомо, що в 1922 році його відвідувало 20 осіб. Нині на його місці розташований пункт прийому молока.

У центрі Цицова були крамниці взуття Ротхольдса, крамниця з текстилем, млин і крамниця хлібобулочних виробів. Євреї переважно займались торгівлею, а також орендували фруктові сади у селян в Стренчині, збирали фрукти і торгували ними. У міжвоєнний період єврейське населення становило близько 20% населення села Циців і відіграло значну роль в економічному розвитку регіону. Єврейське кладовище було створено в XIX столітті і розташовувалося на північний схід від центру села. Його було знищено німцями під час Другої світової війни, на неогородженій площі 0,56 га не збереглось жодних надгробків. Нині на його місці поле та невеликий гай.

Друга світова війна: окупація, Голокост і насильство

У вересні 1939 року на Холмщину зайшли радянські війська. 28 вересня 1939 року СРСР і Німеччина підписали в Москві договір, який уточнив лінію розмежування між двома державами на окупованій території Польщі. До договору додавалася карта нової демаркаційної лінії. Після цього радянські війська залишили частину зайнятих територій на захід від Бугу.

Уривок з щоденника командира взводу молодшого лейтенанта Ковтуна Івана Трифоновича, учасника так званого звільнення Західної України:

“02.10. — Новина. Стала відома територія Німеччини. Ми — назад. Багато полонених. Могила для наших. Закопували вбитых польських. Урцулін. Полонені. На зворотньому шляху по соше (шосе) відомо стало, що війна закінчена.

05.10. — Вийшли зранку, м. Циців. З нами їхали біженці до СРСР. Ставок. Цвів мороз (квіти), відцвітають жоржини. Босувно. Обід і ночівля, село бідне, багато чоловіків уже раніше вирушили за Буг. Селяни плакали й просили допомогти з переїздом. Штаб підрозділу уповноважив людей для допомоги переселенцям. Селяни всі були сумні, кололи свиней. За розповідями, курка коштує 80 коп. — 1 рубль, пачка махорки 60 коп., веломашина 200 злотих. Увечері демонструвався фільм «Трактористи». Дивилися військові та селяни, всім сподобалося.”

Після встановлення нової радянсько-німецької демаркаційної лінії радянські війська відійшли за Буг, а територію Цицова зайняли німецькі війська. На початку окупації до Цицова приїхала велика група єврейських біженців з інших сіл. У 1940 році сотні євреїв з Лютерських П’ясків були відправлені сюди до трудового табору. В квітні 1942 року в межах операції “Райнгард” німці створили гетто, в якому перебувало 538 євреїв з Цицова і його околиць. Після початку ліквідації гетто 5 травня 1942 року частину людей було вбито на місці. 27 травня німецька поліція здійснила масовий розстріл понад 100 євреїв, ромів та поляків у Вульці Цицовській. На початку червня близько 400–450 євреїв із Цицова були депортовані до табору смерті Собібор. Остання група євреїв із Цицова була депортована восени 1942 року.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1942 року відбулася ще одна депортаційна акція, яка охопила євреїв не лише з Цицова, а й із Кшивовежби; загалом у цій групі джерела називають близько 350 осіб. 26 травня 1984 року з ініціативи Едуарда Накло, на місці страти, поруч зі стрільбищем Ліги національної оборони, встановлено пам’ятник жертвам з написом “У цьому місці та в околицях німці скоїли масове вбивство, убивши 963 польських громадян, серед яких 160 євреїв“.

Під час війни в Цицові знаходився штаб німецької польової жандармерії і гестапо східних повітів Люблінського дистрикту, через що усі мешканці перебували на особливому обліку, найменший проступок суворо карався. 19 серпня 1942 року за допомогу партизанам було розстріляно 11 жителів села Глибоке. Завдяки заступництву вуйта ґміни Петра Яшука вдалось уникнути масових страт і спалення будинків. 11 серпня 2013 року жителі сіл Глибоке та Циців та гості сіл взяли участь у відкритті обеліска, присвяченого пам’яті вбитих.

1944–1947: переселення і кінець багатокультурного Цицова

Наприкінці липня 1944 року на територію ґміни увійшла Червона армія. Після оголошення угоди між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення про взаємне переселення українців і поляків представники радянської військової комендатури та переселенської комісії організували в Цицові кілька агітаційних мітингів. Місцевих українців переконували, що після переселення до УРСР на них чекатиме заможніше життя, праця «не на панів, а на себе», а також можливість брати участь у виборах та органах влади. Агітатори відвідували також навколишні села, закликаючи населення погоджуватися на переселення. Для частини місцевого українського населення така агітація могла здаватися переконливою, особливо з огляду на попередній досвід міжвоєнної політики полонізації, обмеження українського шкільництва та церковного життя, а згодом — німецької окупації і воєнного насильства. Водночас мешканці мали обмежену інформацію про реальні політичні, економічні та репресивні практики радянської системи. Починаючи з 1944 року в ґміні розпочалося масштабне переселення населення. Воно здійснювалося відповідно до «Угоди між Урядом УРСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», підписаної 9 вересня 1944 року. Українців переселяли до УРСР, а на їхнє місце прибували нові поселенці. Станом на 1 вересня 1947 року в ґміні залишились переважно поляки, 9 німців, 18 українців і 1 чех, жодного єврея. Значна частина населення виїхала на “Повернені землі”, які в побуті іноді називали “німецькою Польщею”. У грудні 1947 року в ґміні постійно проживало 8 387 осіб, тимчасово 5 осіб.

На тлі післявоєнного виселення українського населення в регіоні фіксувалися також убивства, пограбування та інші акти насильства проти українців. Архівні документи зберегли відомості про кілька таких випадків у Цицові та його околицях.

6 квітня 1945 року в колонії Циців невідомі озброєні нападники вбили місцеву мешканку Анну Іванюк, коли вона намагалася втекти під час нападу.

2 травня 1945 року о 23-й годині в колонії Циців сталося вбивство, пов’язане з грабунком, за таких обставин: Михайло Дук, мешканець колонії Циців 1, української національності, помітив близько 10 осіб, які наближались до його подвір’я, сховався в полі, звідки почув постріли з гвинтівки. За годину бандити покинули подвір’я, забравши коней, корів та різні домашні речі, попрямувавши у бік села Кулик. Тоді Дук покинув свою схованку та пішов до житла, де знайшов мертвого сина Володимира та повністю розграбовану і знищену оселю.

 

 

У селі Циців є також історичне православне кладовище. Після депортації українців в УРСР в 1944-1945 роках кладовище було частково зруйноване: зламано залізні хрести і багато надгробків. Останнє поховання відбулось в 1993 році. Кладовище було очищене і відновлене в 2007 році завдяки зусиллям Юрія Гасюка з православної парафії в Ухруську.

На кладовищі похований Ян Савич (1833 – 1933) – уродженець села Циців, який брав участь у Січневому повстанні 1863–1864 років — збройному виступі проти Російської імперії.

У 2023 році, на підставі Закону від 22 листопада 2018 року про могили ветеранів боротьби за свободу і незалежність Польщі, за клопотанням Директора Відділу Інституту національної пам’яті в Любліні, могилу Яна Савича було внесено до реєстру могил ветеранів боротьби за свободу і незалежність Польщі. 17 вересня 2024 року було завершено ремонт його могили, який включав реставрацію хреста та встановлення нового надгробка зі світлого юзефовського пісковика.

У західній частині кладовища в хащах було знайдено фрагменти надгробка з білого мармуру священника Юліана Подсонського, адміністратора парафії церкви св. Михаїла та св. Юрія Переможця в Цицові (другий титул найімовірніше перенесено із церкви в Стренчині, що згоріла 1812 року під час воєнних дій), в минулому адміністратора парафії св. Миколая-Чудотворця в Могильниці, святих Олександра і Димитрія в Безеку і св. Василя Великого в Куліку, про якого отець Діомид Волканович, диякон II округу Хелмського деканату, писав 16 січня 1903 року: “9 січня 1903 року о п’ятій годині вечора помер від внутрішнього крововиливу Юліан Подсонський. Смерть застала його під час післяобіднього відпочинку. Похорон відбувся 13.01.1903 року в церкві Св. Михаїла, де взяли участь десять священиків і диякон“. Отець Юліан Подсонський (висвячений 20.11.1872 р., свідоцтво Консисторії № 2566) очолював парафію в Цицові та прилеглих селах протягом тридцяти років.

На посаду його ввів тодішній декан греко-католицької церкви, ксьондз Петро Концевич. Юліан Подсонський перебрав обов’язки отця Валеріана Харламовича, який у середині 1873 року виїхав за кордон. 7 вересня 2008 року на кладовищі встановлено пам’ятний хрест, що позначає місце фундаментної плити колишньої церкви.

Родина автора на тлі історії Холмщини

Історія Цицова та його околиць має для мене, як автора цієї праці не лише краєзнавче, а й особисте значення. З цими землями протягом кількох поколінь була пов’язана моя родина. Моя бабуся та її батько народилися на території сучасної ґміни Циців. У 1945 році родину, яку тогочасна влада відносила до українського населення, було виселено з рідних місць до Української РСР. Таким чином було перервано безпосередній зв’язок кількох поколінь моїх предків із Холмщиною.

Під час генеалогічних пошуків з’ясувалося, що історія родини значно складніша, ніж це можна було припустити лише з документів про повоєнне переселення. Особливо показовою є доля однієї з родинних гілок — Вуйціків (пол. Wójcik).

Подальше дослідження метричних книг дозволило встановити й давніше походження родини Вуйціків. Найстарші простежені мною представники цієї гілки були пов’язані із селом Жуків, що належало до римо-католицької парафії Кшчонув (пол. Krzczonów). Саме в метричних книгах цієї парафії вдалося знайти записи, які дозволили простежити родовід Вуйціків углиб XVII століття.

Родина з часом змінювала місце проживання. Юзеф Вуйцік, батько Войцеха, працював шинкарем у Волі Корибутовій (пол. Wola Korybutowa). Його син Войцех Вуйцік був ткачем. Пізніше Войцех із родиною мешкав у Мелгві (пол. Mełgiew).

Дружина Войцеха походила з іншої місцевості. Вона була з родини Дуткевичів (Dutkiewicz) із Бихави (пол. Bychawa). Таким чином, ще до появи цієї гілки Вуйціків в околицях Цицова її родинні зв’язки охоплювали кілька місцевостей Люблінщини.

Відновлення цього маршруту стало для мене особливо важливим, оскільки дозволило поступово пояснити давню сімейну загадку — походження польського прізвища Wójcik, яке збереглося в родині навіть тоді, коли в документах XX століття її вже відносили до українського населення. Поштовхом до цього відкриття став ДНК-збіг із Євою Дуткевич, після якого вдалося поєднати раніше розрізнені родинні гілки та продовжити пошук у польських метричних і архівних документах.

Прадідом моєї бабусі був Войцех Вуйцік, який наприкінці XIX століття став учасником багаторічної справи про конфесійну належність своєї родини. Матеріали цієї справи збереглися в Державному архіві в Любліні у фонді Холмсько-Варшавської православної духовної консисторії.

Архівні документи дозволяють побачити Войцеха не лише як учасника конфесійної справи, а й як звичайного мешканця тогочасної Холмщини. Войцех Вуйцік був ткачем — ремесло, яке мало давню традицію в цьому регіоні. Його батько, Юзеф Вуйцік, був шинкарем у Волі Корибутовій (пол. Wola Korybutowa). Ці короткі відомості про заняття предків особливо цінні, оскільки дозволяють вийти за межі сухих метричних дат і частково відтворити соціальний світ, у якому жила родина.

У 1898 році Войцех Вуйцік звернувся до церковної влади з проханням офіційно визнати його та його родину римо-католиками. У своєму проханні він не просто заявляв про бажання змінити конфесію, а намагався довести, що походить із римо-католицької родини.

Як доказ Войцех посилався на метричні записи своїх предків. У поданих до справи документах зазначалося, що його дід Павел Вуйцік, народжений 1776 року, був охрещений у римо-католицькому костелі в Кшчонові. Батько Войцеха, Юзеф Вуйцік, народжений 1805 року, а також його мати Аполонія, народжена 1807 року, за наведеними у справі відомостями також були пов’язані з тією самою римо-католицькою парафією та латинським обрядом.

Сам Войцех народився 1843 року і був записаний як охрещений у православній церкві. Однак у своєму проханні він наголошував на римо-католицькому походженні батьків і стверджував, що в повсякденному релігійному житті дотримувався латинського обряду. Водночас він просив визнати римо-католиками також своїх дітей. У документі названо Яна, Павла, Антоніну, Михайла, Станіслава, Антона та Шимона Вуйціків.

Отже, йшлося не лише про особисте рішення однієї людини. Войцех намагався домогтися офіційного визнання римо-католицької належності своєї родини, посилаючись на документи про римо-католицьке віросповідання попередніх поколінь.

Його заява спричинила велике адміністративне листування. Церковна влада перевіряла метричні книги, акти народження і шлюбу, записи парафій та попередні рішення щодо членів родини. До справи долучали витяги з римо-католицьких метричних книг латинською та польською мовами, довідки православних парафій, документи місцевої адміністрації та матеріали попередніх розглядів конфесійного статусу сім’ї.

Особливо промовистим є те, що сама наявність римо-католицьких предків не була для тодішньої адміністрації достатньою підставою, щоб визнати Войцеха та його дітей римо-католиками. Під час розгляду справи чиновники й церковна влада посилалися на попередні православні метричні записи, факти хрещення та причастя членів сім’ї у православних храмах, а також на рішення спеціальних комісій.

Матеріали справи показують своєрідний конфлікт між родинною пам’яттю та адміністративно визначеною конфесійною належністю. З одного боку, Войцех представляв документи про римо-католицьких предків і наполягав на римо-католицькому походженні сім’ї. З іншого — державна та православна церковна адміністрація розглядала його та значну частину його дітей як православних.

Справа не завершилася на місцевому рівні. Вона пройшла через кілька інстанцій і зрештою дійшла до вищих органів Російської православної церкви, включно зі Святійшим Синодом. Розгляд тривав упродовж 1898–1900 років. Попри аргументи Войцеха та надані ним метричні свідчення про римо-католицьке походження предків, його вимога щодо офіційного визнання самого Войцеха та більшості його родини римо-католиками не була задоволена.

З цією справою пов’язаний і ще один характерний епізод родинної історії. Один із членів сім’ї був спочатку внесений до римо-католицької метричної книги, однак після з’ясування конфесійного статусу родини відповідний запис було виправлено. Таким чином, питання про те, до якої церкви має належати людина, вирішувалося не лише самою родиною чи місцевим священником, а адміністративним шляхом.

Ця історія добре показує складність конфесійних та національних відносин на Холмщині в XIX — першій половині XX століття. У цьому регіоні релігійна належність могла залежати не лише від особистого вибору чи сімейної традиції, а й від державної політики, чинного законодавства та рішень церковної адміністрації.

Тому було б спрощенням механічно ототожнювати римо-католицьку віру з польською національністю, а православну — з українською. Родинна історія Вуйціків демонструє значно складнішу картину. Родина носила польське прізвище Wójcik, мала документально засвідчених римо-католицьких предків, а один із її представників наполегливо домагався визнання своєї сім’ї римо-католиками. Водночас частину наступних поколінь офіційні документи вже пов’язували з православною церквою.

Син Войцеха, мій прапрадід Іван Вуйцік, народився 12 червня 1870 року в Мелґві. Він одружився з Марією Полішук зі Стренчина. Її батько походив із села Примірки (пол. Przymiarki) ґміни Седлище, а мати, Єва Лець, — зі Стренчина. Саме через цей шлюб гілка родини Вуйціків опинилася на території сучасної ґміни Циців. Тут уже народилися наступні покоління родини — зокрема мій прадід Ян (Іван), а згодом і моя бабуся Олександра. У документах середини XX століття родину вже відносили до українського населення, і в 1945 році вона разом із тисячами інших мешканців Холмщини була переселена до Української РСР.

Таким чином, у межах кількох поколінь одна родина пройшла через кілька різних способів визначення своєї ідентичності: римо-католицьке походження предків, адміністративне зарахування частини сім’ї до православ’я, а згодом — офіційне визначення її нащадків як українців під час повоєнного переселення.

Пошуки відкрили й іншу трагічну сторінку історії родини — біженство 1915 року. Серед знайдених документів особливе місце займає «Білет біженця» Павла Вуйціка, одного із синів Войцеха. Документ засвідчує, що під час Першої світової війни він, як і тисячі інших мешканців Холмщини, опинився далеко від рідних місць — у с. Колєно Новохопьорского повіту Воронезької губернії Російської імперії.

Збереглися також дорожні документи Павла Вуйціка, його дружини та дітей, видані під час їхнього повернення до Польщі у 1921 році. У документі зазначено етапний пункт у Рівному, транспортний маршрут Рівне – Ковель та напрямок подорожі до Мелґві через Мінковіце. Ці документи є особливо цінними для родинної історії, оскільки вони фіксують уже зворотний шлях після біженства — від вимушеного від’їзду з Холмщини 1915 року до повернення родини в межі відновленої Польської держави. У документі зазначено етапний пункт у Рівному, транспортний маршрут Рівне—Ковель та напрямок подорожі до Мелгві.

Для мене ця знахідка стала ще одним свідченням того, як великі події XX століття безпосередньо проходили через життя однієї родини. Вуйціки пережили біженство 1915 року, повернення до Польщі, Другу світову війну, а згодом і переселення 1945 року до Української РСР. Упродовж одного покоління родині неодноразово доводилося залишати дім і починати життя заново.

Поступово архівні пошуки почали повертати не лише імена й дати, а й безпосередні сліди самих людей. Особливо цінною для мене стала можливість побачити власноручний підпис мого прадіда Яна Вуйціка, батька Олександри, збережений в одному з метричних записів. Після втрати під час переселення майже всіх родинних документів і фотографій такий підпис набуває особливого значення: це один із небагатьох матеріальних слідів людини, яка жила на Холмщині ще до виселення родини.

Не менш цікаву знахідку вдалося зробити під час роботи з пам’ятною книгою Szkolnictwo Polskie w Hołdzie Narodowi Amerykańskiemu. Na Pamiątkę 150-lecia Niepodległości Stanów Zjednoczonych. У 1926 році в Польщі було організовано масштабну акцію з нагоди 150-річчя незалежності Сполучених Штатів. Учні та вчителі польських шкіл залишали свої підписи на спеціальних пам’ятних аркушах із побажаннями американському народові.

Серед цих тисяч підписів мені вдалося знайти підпис сестри мого прадіда Яна Вуйціка. Для стороннього дослідника це лише один із тисяч шкільних автографів, однак для історії нашої родини він має зовсім іншу цінність. Він дозволяє побачити предка не лише як ім’я в метричній книзі, переписі чи переселенському документі, а як живу людину — ученицю польської школи, яка в 1926 році власноруч залишила своє ім’я на пам’ятному аркуші.

Після того як під час переселення 1945 року було втрачено мішок із родинними документами та фотографіями, саме такі випадково збережені в різних архівах сліди поступово стали складатися в новий сімейний архів. Один документ зберіг дату народження, інший — історію конфесійної суперечки, третій — шлях родини під час біженства, а ці знахідки зберегли навіть почерк моїх предків.

Саме ця складність родинної історії стала одним із мотивів мого зацікавлення минулим Цицова та Холмщини. Пошук історії власної сім’ї поступово переріс у дослідження історії всього краю — його православних і греко-католицьких парафій, римо-католицьких костелів, польського, українського, єврейського та німецького населення, воєн, депортацій і змін державних кордонів.

Для мене історія Цицова — це тому не лише історія населеного пункту чи адміністративної одиниці. Це історія місця, звідки походить моя родина і звідки її було примусово вирвано в середині XX століття.

Архівна справа Войцеха Вуйціка дозволяє повернутися ще на кілька поколінь углиб цієї історії. Вона показує, що питання віри, походження та ідентичності стояли перед моїми предками задовго до повоєнних виселень. І водночас нагадує, що за сухими записами метричних книг, рішеннями консисторій та переселенськими списками стояли конкретні люди, які намагалися зберегти свою родинну традицію та право самостійно визначати, ким вони є.

Пам’ять про багатокультурний Циців

Післявоєнні депортації докорінно змінили етнічне й конфесійне обличчя Цицова та всієї Холмщини. Якщо ще в першій половині XX століття тут співіснували українська, польська, єврейська та німецька громади, то після війни ця багатокультурність майже зникла. Від української присутності залишилися передусім церкви та колишні церковні будівлі, православні кладовища, архівні документи, родинні прізвища й пам’ять нащадків виселених мешканців.

Сьогодні українську мову на Холмщині можна частіше почути від приїжджих із сучасної України, ніж від нащадків місцевого населення. Для багатьох Хелм – це просто польське прикордонне місто, хоча історично Холм був одним із важливих центрів руської, а згодом української історії регіону.

Новосад Сергій

Список використаних джерел:

1. Towarzystwo Miłośników Ziemi Cycowskiej – O Cycowie.
2. Zespół Szkół z Oddziałami Integracyjnymi im. 7 Pułku Ułanów Lubelskich w Cycowie – Historia szkoly w Cycowie.
3. Ю.Макар, М.Горний, А.Салюк “Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915—1947). Дослідження. Спогади. Документи.”, 2011.
4. Прадідівська слава. Православні пам’ятки – Церква в с. Стренчин.
5. Zle miejsca dla slimakow – Kościół luterański w Cycowie, 2012.
6. Jura-pilica.com – Polesie po raz piaty, 2013.
7. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz prawosławny w Cycowie, 2011.
8. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz wojenny w Cycowie, 2011.
9. Є.Філіпчук “Забужани: історія Отчого краю у дослідженнях, роздумах, спогадах, описах долі депортованих.”, 2013
10. Przegląd Prawosławny – O dwóch parafiach z powiatu chełmskiego, 2006.
11. Przegląd Prawosławny – Teraz stoi tam krzyż, 2008.
12. Polskie Radio Lublin – Cyców: Wolontariusze ratują zaniedbane nagrobki, 2014.
13. Urząd gminy Cyców – Plan rozwoju miejscowości Nowy Stręczyn na lata 2006-2013, 2006.
14. Urząd gminy Cyców – Odsłonięcie obelisku we wsi Głębokie, 2013.
15. Apokryf Ruski – Cyców.
16. Szukajwarchiwach.pl – Akta stanu cywilnego Parafii Prawosławnej w Cycowie.
17. Г.Купріянович, М.Рошенко “Холмщина – минувщина і теперішність”.
18. Przegląd Prawosławny – Ślady wyrwane z zapomnienia, 2005.
19. Прадідівська слава. Православні пам’ятки – Церква св. Симеона Стовпника / св. Івана Богослова.
20. Wirtualny Sztetl – Cyców.
21. Brama Grodzka – Teatr NN – Miasteczka Lubelszczyzny. Cyców (Wiszniewice).
22. Cerkwie południowo-wschodniej Polski. Fotografia krajoznawcza.
23. The Society for German Genealogy in Eastern Europe – Cyców Parish Pictures.
24. Parafia Ewangelicko – Augsburska Świętej Trójcy w Lublinie – Parafia Ewangelicko – Augsburska w Cycowie w latach 1924 – 1940.
25. Fotopolska.eu – Wincenty Miros – Cyców, Kościół św. Józefa, 2015.
26. Журнал боевых действий 2-й Гвардейской Пехотной Дивизии 1915 г..
27. Powiat Łęczyński monografia krajoznawcza.
28. Polska niezwykla – Pamięci bitwy pod Cycowem.
29. Złe miejsca dla ślimaków – Cmentarz ewangelicki w Cycowie.
30. Волинська газета – Євген Філіпчук – Біженство… Депортація… Міграція.
31. Jem Lublin – Maciej Sztorc – Przystanek w ewangelickim Cycowie. Stan krytyczny.
32. Narodowa Lęczna – Bitwa pod Cycowem – 16.VIII.1920 r..
33. Cerkiew Podwyższenia Krzyża Pańskiego w Dobratyczach.
34. Zapomniane cmentarze – Cyców – cmentarz żydowski, 2017.
35. B e z c e n n e. Wolontariat dla dziedzictwa i przyrody – Cyców, cmentarz ewangelicki, 2015.
36. Piotr Durak – Zapomniane cerkwie, 2015.
37. Tuba Łęcznej – Cyców: Kircha wpisana do rejestru zabytków, 2021.
38. Григорій Купріянович – Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші, Холм, 2008
39. AIPN Lu 045/3, Sprawozdanie dekadowe z działalności Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego w Chełmie za okres od dnia 7.4. 1945 r. do 17.4.1945 r., 17 IV 1945 r., k. 74. Oryginał, maszynopis.
40. Fragment sprawozdania kierownika PUBP w Chełmie dotyczący mordu na Ukraińcu Wołodymyrze Duku Oryginał, maszynopis. AIPN Lu 045/3, [Sprawozdanie z działalności Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego w Chełmie], [czerwiec 1945 r.], k. 125.
41. Zionism is Freedom – Remember Jewish Cyców
42. Instutyt Pamięci Narodowej – Nowe upamiętnienie na grobie weterana Powstania Styczniowego – Cyców, 17 września 2024 r.
43. Maria Wojtyna – 75 lat szkoly podstawowej w Stawku, 2013
44. Газета День – Один із 131476