Наші недоліки
Додано: Чет 23 березня 2006 р. 22:38
Кожен з нас має якісь негативні риси… причому дуже багато… не всі правда це визнають… Як ви вважаєте, що є вашими недоліками і чи хотілось би ви вам виправити їх? А може ви вже це якоюсь мірою зробили, задумувались над цим і тому подібне…
Про себе я скажу що я просто невдячний егоіст…. Я помітила, що часто сприймаю речі так, як воно і повинно бути, але потім, коли інколи буває запізно, я усідомлюю що так не слід думати про життя, людей, їх почуття… Це все дар…цінний…Ні, скоріш безцінний… Його треба шанувати, треба цінувати те, що дано бо цього могло і не бути… Люди, які нас підтримують, вони не завжди зможуть бути поряд… Тож треба радіти тим, що вони зараз є в нас, не забувати казати їм про це, залишаючи маленькі записки в кишені їх пальто чи відсилаючи смски, чи просто кажучи це їм у вічі…..
Тим не менше, усвідомлюючи це, я залишаюсь егоїстом, я уже розівчилась прив*язуватись, мені легко відпустити…Чи правильно це? Я не знаю…. Мені ж здається це жорстоко….
Якщо помре (не дай боже ближчим часом!!!) хтось із близьких…. Скільки потрібно щоб пам*ять про них не розривала серце? Скільки сліз треба буде випустити перед тим як все осяде глибоко в душі новим шрамом? А поки вони живі… я це не ціную….. чому так? Не усвідомлюю….. Легко зараз сидіти і роздумувати, а коли в реальному житті я ображаю рідних людей, зачасту сама того нехотячи, своїм рівнодушшям до них……все набагато складніше….
…. Не люблю порівнювати життя з грою, та тим не менше ми граємо…..жонглюємо своїми, чужими почуттями, чаосм вони падають на підлогу, бо ми ж не зовсім досвідчені ще…розбиваються, деформуються. Травмуються…. Ми часом зовсім навіть непомітно можем руйнувати…. Ми вбиваєм… не буквально, та в душі..тонким кинжалом, тисячами голочок пробиваєм чужі серця наскрізь….. Як потім ці рани лікувати? Бо кам*яний футляр для серця – не вихід… В житті і так забагато ошуканства та черствості….
Хіба не на те ми виділяємось щоб позбутись цього…щоб залишити серце та свідомість чистими, ільними від усього цього мотлоху? Стільки часу вже живу, а все не навчусь бути достатньо людяною….. Чи колись це станеться?
Про себе я скажу що я просто невдячний егоіст…. Я помітила, що часто сприймаю речі так, як воно і повинно бути, але потім, коли інколи буває запізно, я усідомлюю що так не слід думати про життя, людей, їх почуття… Це все дар…цінний…Ні, скоріш безцінний… Його треба шанувати, треба цінувати те, що дано бо цього могло і не бути… Люди, які нас підтримують, вони не завжди зможуть бути поряд… Тож треба радіти тим, що вони зараз є в нас, не забувати казати їм про це, залишаючи маленькі записки в кишені їх пальто чи відсилаючи смски, чи просто кажучи це їм у вічі…..
Тим не менше, усвідомлюючи це, я залишаюсь егоїстом, я уже розівчилась прив*язуватись, мені легко відпустити…Чи правильно це? Я не знаю…. Мені ж здається це жорстоко….
Якщо помре (не дай боже ближчим часом!!!) хтось із близьких…. Скільки потрібно щоб пам*ять про них не розривала серце? Скільки сліз треба буде випустити перед тим як все осяде глибоко в душі новим шрамом? А поки вони живі… я це не ціную….. чому так? Не усвідомлюю….. Легко зараз сидіти і роздумувати, а коли в реальному житті я ображаю рідних людей, зачасту сама того нехотячи, своїм рівнодушшям до них……все набагато складніше….
…. Не люблю порівнювати життя з грою, та тим не менше ми граємо…..жонглюємо своїми, чужими почуттями, чаосм вони падають на підлогу, бо ми ж не зовсім досвідчені ще…розбиваються, деформуються. Травмуються…. Ми часом зовсім навіть непомітно можем руйнувати…. Ми вбиваєм… не буквально, та в душі..тонким кинжалом, тисячами голочок пробиваєм чужі серця наскрізь….. Як потім ці рани лікувати? Бо кам*яний футляр для серця – не вихід… В житті і так забагато ошуканства та черствості….
Хіба не на те ми виділяємось щоб позбутись цього…щоб залишити серце та свідомість чистими, ільними від усього цього мотлоху? Стільки часу вже живу, а все не навчусь бути достатньо людяною….. Чи колись це станеться?